Морт - Террі Пратчетт

— Я ПЕРЕД БОГАМИ НЕ ВІДПОВІДАЮ. ЦЕ БОГИ ВІДПОВІДАТИМУТЬ ПЕРЕДІ МНОЮ КОЛИСЬ. 

— Це якось не дуже справедливо, хіба ні? Хіба богам немає діла до справедливості й милосердя? — огризнулася Ізабелл. Непомітно для всіх вона встигла підняти меч із підлоги. 

Смерть вишкірився. 

— Я ДУЖЕ ТІШУСЯ, ЩО ТИ ДОКЛАДАЄШ АЖ ТАКИХ ЗУСИЛЬ, — сказав він, — ТА ТИ ЇХ ВИТРАЧАЄ НІ НА ЩО. ВІДІЙДИ. 

— Ні. 

— ТИ МАЛА Б ЗНАТИ, ЩО МЕНЕ НЕ СПИНИТЬ НАВІТЬ ЛЮБОВ. МЕНІ ШКОДА. 

Ізабелл піднесла меч. 

— Тобі шкода? 

— ВІДІЙДИ, КАЖУ ТОБІ. 

— Ні. Просто мстишся. Це несправедливо! 

Смерть опустив череп на хвильку, а тоді підвів, і очі його палали. 

— ТИ РОБИТИМЕШ ТЕ, ЩО Я ТОБІ НАКАЗУЮ. 

— Не буду. 

— ТИ ЗАРАЗ ВСЕ МЕНІ ДУЖЕ УСКЛАДНЮЄШ. 

— От і добре. 

Смерть нетерпляче забарабанив пальцями по лезу коси — так, ніби миші вибивали чечітку на блясі. Здавалося, він про щось розмірковує. Подивився на Ізабелл, яка стояла над Мортом, тоді подивився на інших, які тихо сиділи біля полиць. 

— НІ, — зрештою промовив він. — МЕНЕ НЕ ЗМУШУВАТИМУТЬ. МЕНЕ НЕ ЗОБОВ’ЯЗУВАТИМУТЬ. Я РОБИТИМУ ТІЛЬКИ ТЕ, ЩО ВВАЖАЮ ПРАВИЛЬНИМ. 

Він махнув рукою, і меч вивернувся з руки Ізабелл. Витворив рукою ще один складний рух, і дівчину здійняло в повітря і м’яко, але надійно притисло до опори. 

Морт бачив, як похмурий жнець знову наближається до нього, замахуючись, щоби завдати останнього удару. Він завмер над хлопцем. 

— ТИ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЯК МЕНІ ЧЕРЕЗ ЦЕ ПРИКРО. 

Морт підвівся на ліктях. 

— Можливо, уявляю. 

Смерть здивовано дивився на нього кілька секунд, а тоді засміявся. Звук його сміху моторошно відлунював кімнатою, і полиці тремтіли й дзеленчали, коли Смерть, досі регочучи так, ніби на кладовищі стався землетрус, підніс Мортову клепсидру перед очі її власника. 

Морт спробував зосередитися. Він бачив, як остання піщинка ковзнула лискучою поверхнею, завмерла на мить на краєчку й поволі опустилася на дно. Полум’я свічок затремтіло на її крихітних силікатних гранях, коли вона опадала долі. Піщинка безшумно опустилася і вибила в піску на дні крихітний кратер. 

Світло, що било зі Смертиних зіниць, засліпило Морта, а від звуку Смертиного сміху, здається, тремтів увесь всесвіт. 

Смерть перевернув клепсидру. 

І знову в головній залі королівського палацу палали свічки і гучно лунала музика. 

Гості юрмилися на сходах, спускалися до столів із наїдками, а Головний церемоніймейстер не замовкаючи сповіщав, хто прибув запізно — через поважність або звичайну забудькуватість. Наприклад, так: 

— Королівський упізнавач, Упорядник покоїв Її Величності, Його Самобутність Вогнець Гостроріз, чарівник першої категорії, випускник Невидної академії. 

Усміхнений і з величезною сигарою в руці, Гостроріз наблизився до молодят. 

— Дозволите поцілувати наречену? 

— Тільки якщо чарівникам це не заборонено, — відповіла Ізабелл, підставляючи щічку. 

— Маємо відзначити ваші феєрверки, вони були просто прекрасні, — сказав Морт. — І я сподіваюся, що зовнішній мур невдовзі відбудують. Не сумніваюся, що дорогу до наїдків ви знайдете. 

— Зараз він має набагато кращий вигляд, — процідила Ізабелл, не припиняючи всміхатися, коли Гостроріз зник у натовпі. 

— Багато що може собі дозволити єдина особа в королівстві, яка не турбується тим, щоб підкорятися королеві, — сказав Морт, киваючи придворній дамі, яка саме проходила повз. 

— Кажуть, це він насправді усім керує, — сказала Ізабелл. — Сірий хтось там. 

— Сірий коновал, — байдуже промовив Морт. — А ти помітила, що він останнім часом взагалі за магію не береться? 

— Цить, от і вона. 

— Її Величність королева Келірехенна Перша, Повелителька Сто Лата, Регентка Восьми Протекторатів та Імператриця Того Вузького й Довгастого Спірного Клаптя Суші В Осердному Напрямі Від Сто Керріґа. 

Ізабелл зробила реверанс. Морт вклонився. Келі щасливо їм всміхнулася. Вони не могли не помітити, що під чиїмсь таємничим впливом вона почала вбиратися у щось, що хоч трохи пасувало до її фігури, і припинила робити зачіски, які скидалися одночасно на хвостик ананаса і хмару солодкої вати. 

Келі цьомнула Ізабелл у щічку, а тоді відступила й оглянула Морта з голови до ніг. 

— Як там Сто Геліт? 

— Добре, добре, — відповів Морт. — Доведеться з підвалами щось робити. Ваш покійний дядечко мав трохи незвичні е-е-е-е вподобання, і… 

— Вона про тебе питає, — прошепотіла Ізабелл. — Ти тепер Стогелітський, це твоє офіційне ім’я. 

— «Морт» мені подобалося більше, — сказав Морт. 

— І такий цікавий герб, — зазначила королева. — Перехрещені коси й клепсидра на скорботному тлі. Королівські геральдисти всі голови зламали. 

— Я не проти бути герцогом насправді, — виправдався Морт. — А от бути чоловіком герцогині дуже незвично. 

— Звикнете. 

— Сподіваюсь, ні. 

— От і добре. А тепер, Ізабелл, — сказала Келі, напруживши щелепу, — якщо ви маєте намір бувати при дворі, то є люди, яким вас обов’язково слід представити… 

Ізабелл глянула на Морта повними відчаю очима, перш ніж її поглинув натовп, і вона зникла з поля зору. 

Морт потер шию під коміром, роззирнувся й швиденько пішов у темний куток в дальньому кінці трапезної, де можна було хвилинку побути на самоті. 

За його спиною Церемоніймейстер відкашлявся. Очі його зробилися скляними, погляд розфокусованим. 

— Викрадач Душ, — промовив він тоном людини, чиї вуха не відають, що говорить рот, — Той, Через Кого Занепадають Імперії, Осушувач Океанів, Відбирач Років, Остання Інстанція, Той, Хто Збирає Врожай Людський… 

— ГОДІ, ГОДІ, Я ТАК ЗАЙДУ. 

Морт завмер, не донісши холодну індичу ніжку до рота. Не озирався. Це було зайве. Цей голос, який радше відчувався, аніж чувся, неможливо було сплутати ні з чиїм. Те, як світло в приміщенні тьмянішало з появою цього пана, — теж було цілком особливим явищем. Розмови й музика потроху затихали, доки не вщухли зовсім. 

— Ми й не сподівалися, що ви прийдете, — звернувся він до папороті в горщику. 

— НА ВЕСІЛЛЯ ВЛАСНОЇ ДОНЬКИ? ХАЙ ТАМ ЯК, А МЕНЕ ОЦЕ ВПЕРШЕ КУДИСЬ ЗАПРОСИЛИ. ЩЕ Й ЗАПРОШЕННЯ ІЗ ЗОЛОТИМ ОБРІЗОМ, І ПРОХАННЯМ ПОВІДОМИТИ, І ТАКИМ ІНШИМ. 

— Так, але вас не було на церемонії… 

— МЕНІ СПАЛО НА ДУМКУ, ЩО ЦЕ БУДЕ ТРОХИ НЕДОРЕЧНО. 

— А, ну, так, можливо… 

— ЧЕСНО КАЖУЧИ, Я ВВАЖАВ, ЩО ТИ З ПРИНЦЕСОЮ ПОБЕРЕШСЯ. 

Морт зашарівся. 

— Ми з нею про це говорили. Та дійшли висновку, що не варто аж так захоплюватися, коли випадково принцесу врятував. 

— МУДРЕ РІШЕННЯ. ЗАБАГАТО ЮНИХ ПАНН КИДАЄТЬСЯ В ОБІЙМИ ПЕРШОМУ-ЛІПШОМУ ЮНАКОВІ, ЯКИЙ РОЗБУДИВ ЇХ ПІСЛЯ СТОЛІТНЬОГО СНУ, СКАЖІМО. 

— Ну і ми ще подумали, що так чи інак, оскільки ми з Ізабелл так близько знайомі, то… 

— ТАК, ТАК, ВІРЮ. ЧУДОВЕ РІШЕННЯ. ОДНАК Я ВИРІШИВ БІЛЬШЕ НЕ ЦІКАВИТИСЯ ЛЮДСЬКИМИ СПРАВАМИ. 

— Невже? 

— ХІБА ТІЛЬКИ ОФІЦІЙНО, КОЛИ ВИКОНУЮ ОБОВ’ЯЗОК. ЦЕ РОБИТЬ МОЄ СТАВЛЕННЯ ДО РОБОТИ УПЕРЕДЖЕНИМ. 

Кістлява рука з’явилася в полі Мортового бокового зору і вправно підчепила шпажкою фаршироване яйце. Морт різко розвернувся. 

— Що тоді сталося? — запитав він. — Я мушу знати! Ми були в Довгій кімнаті, і от уже за хвилину ми в полі за містом, і ми справжні! Я про те, що дійсність нас чомусь прийняла! Як це сталося? 

— Я ПОГОВОРИВ ІЗ БОГАМИ. 

Смерть сказав це так, ніби почувався незручно. 

— Он як. Невже справді поговорили? 

Смерть намагався не зустрічатися з ним поглядом. 

— ТАК. 

— Вони, мабуть, страшенно тішилися. 

— БОГИ СПРАВЕДЛИВІ. А ЩЕ ВОНИ СЕНТИМЕНТАЛЬНІ. Я ЦІЄЇ НАВИЧКИ ТАК І НЕ ЗАСВОЇВ. 

АЛЕ ТИ ЩЕ НЕ ВІЛЬНИЙ ВІД ОБОВ’ЯЗКІВ. ТИ МУСИШ ПРОСТЕЖИТИ, ЩОБИ