Планета трьох сонць - Володимир Бабула

Гана Заяцова мовчки кивнула головою. На її обличчi можна було прочитати цiлу гаму почуттiв: i гордiсть за чоловiка, i радiсть з приводу того, що їй виявили велику честь, включивши до складу експедицiї, що вирушить в далекi зорянi свiти, i деякий неспокiй, i жаль за Землею, яка одразу почала здаватися неповторно прекрасною. А Юрко Заяц, сповнений самим тiльки почуттям невимовної радостi, вiдповiв басом:

— Дякую, тату!

Нi, це вже не той хлопчина з солом'яно-жовтою чуприною, якого ми знали, а ставний стриманий юнак. Пiсля закiнчення одинадцятирiчки вiн вступив до вищої астронавiгацiйної школи, щоб стати пiлотом мiжпланетного корабля. I ось його мрiї здiйснились, — здiйснились швидше, нiж вiн сподiвався.

Коли Юрко слiдом за своїм батьком ступив на борт ракети, що прямувала на Мiсяць, вiн уже добре знав усе з книжок i розповiдей. Здавалось, його вже нiщо не може здивувати. I все ж перший полiт у мiжпланетний простiр був для нього суцiльним хвилюванням.

Його приголомшив вигляд Землi, яка все вiддалялась, аж поки перетворилась на великий, огорнутий iмлою глобус, що вiльно плив зоряним небом. Юнак захоплювався Сонцем з його зеленкуватою короною.

Однак найсильнiше враження справив на нього мiсячний пейзаж та майже двокiлометровi зорельоти, якi велично зводились над аеродромом в кратерi Тiхо. Юрко знав до дрiбниць будову та функцiї всiх апаратiв зоряних кораблiв, та все ж, коли став вiч-на-вiч з творiнням людського розуму, йому зробилось навiть якось моторошно.

Обидва велетнi стартували одночасно. Мiсячний пейзаж пiд ними швидко розростався вшир, аж поки перетворився на неозору кулю з дрiбними кратерами на її-поверхнi.

По кiлькох годинах польоту кораблi наблизились один до одного i з'єднались розсувним коридором, аби зробити можливим безпосереднiй контакт екiпажiв.

Земля i Мiсяць зникли у зоряному небi.

Сонце перетворилось на яскраву зорю.

— Скiльки разiв казав я тобi, а ти все не хотiв вiрити. Тож поглянь тепер! — показав Мак-Гардi на небо, в якому плив вертолiт. — Вони помiтили нас тодi випадково, а тепер прилетiли спецiально. Втiкаймо та сховаємось глибше в джунглi.

Краус не мiг вiдiрвати погляду вiд вертольота:

— Безглуздя! Тут нас не знайдуть, а на втечу часу вистачить… Менi цiкаво, що вони робитимуть у Селищi Невидимих? Можливо, з ними трапиться те ж саме, що i з Грубером?.. — Краус здригнувся.

— Я ж казав, що Грубера там лишати не можна! Од страху перед невидимими навiть не поховали його…

— Нехай вони його поховають. Мене туди тепер нiхто й калачем не заманить. А втiм, невидимi, напевно, його прибрали. Не лишать же вони там труп?

Вертолiт повiльно спускався, аж поки нарештi приземлився. На подвiр'я загадкового селища вийшли Навратiл, Ватсон i Мадараш. Северсона з Аленою було видно крiзь вiкна машини.

Затамувавши подих, стежили за своїми колишнiми колегами двоє втiкачiв. Сюди, на протилежний берег, не долинало й звуку. Тiльки видно було, що вченi бiля вертольота про щось радяться. ї це було справдi так.

— Мабуть, вони нас бояться i стежать за нами iз схованок, — припустив Навратiл.

— Квартяни харчуються плодами, як i ми! — сказав Ватсон, пiднiмаючи з землi довгастий, схожий на банан плiд. — Але де ж вони самi?

— Перш нiж хтось з'явиться, давайте оглянемо оту споруду з спiральними конструкцiями, — запропонував Мадараш. — Нiяк не можу зрозумiти її призначення.

Вченi поволi наблизились до загадкової будови.

— Цi пiрамiди справдi таємничi, — сказав Ватсон. — Але щодо великого параболiчного дзеркала, то я, здається, зрозумiв, у чому суть. Б'юсь об заклад, що цим пристроєм квартяни збирають сонячну енергiю.

Тiльки тепер Навратiл звернув увагу на те, що вхiд до великої пiвкулi вiдкритий. На їхнiй заклик нiхто не озвався, i троє вчених обережно просунулись у отвiр.

— Квартяни, мабуть, невисокi на зрiст, бо не лазять же вони до свого будинку на колiнах? — мiркував уголос Ватсон.

— Чорти його знають, що це за iстоти, — пошепки погодився Навратiл. Чи звернули ви увагу на те, що жодна з їхнiх будов не має вiкон?

Ватсон замiсть вiдповiдi зойкнув i вiдсахнувся. Всi нiби остовпiли.

— Що там таке? — запитав нарештi Навратiл.

— Перед нами лежить якась людина. Мабуть, мертва. Вiдчуваєте специфiчний солодкуватий сморiд?

— Це Грубер! — вигукнув Навратiл.

— Як вiн сюди потрапив? Хто його забив?.. На тiлi немає жодної рани… — розгублено вимовив Ватсон, оглянувши труп.

— Його забито електричним струмом. Погляньте, як судорожно вiн скоцюрблений, — прошепотiв Мадараш.

Всi троє злякано оглядали стiни коридора.

— Далi без апаратiв — нi кроку! А Грубера треба поховати, — сказав Навратiл.

Труп винесли на подвiр'я, оглянули ще раз. Грубер справдi був забитий електричним струмом. Процес розкладу протiкав дуже повiльно, бо в коридорi зберiгалась незмiнна, досить низька температура.

Вченi постояли з хвилину мовчки над могилою нещасного безумця, а потiм попрямували до вертольота.

— Надiнемо скафандри. Вони захистять нас вiд найрiзноманiтнiших видiв випромiнювання i вiд електричного струму. Водночас матимемо змогу постiйно пiдтримувати радiозв'язок. Будову з конструкцiями я дослiджу сам, щоб не всi наражались на небезпеку, — сказав Навратiл. — А ви тим часом огляньте селище.

Вченi розiйшлися в рiзнi боки.

Северсон i Алена з навушниками на головах напружено чекали на першi повiдомлення.

— Нам пощастило проникнути в одну з пiрамiд, — почувся нарештi голос Мадараша. — Будинок не