Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

розвіялися, певніше, їх заступили інші чари: лагідне та невинне янголя перекинулося на величного й гордовитого Люцифера — найпрекраснішого з Божих ангелів і грішного ангела, що в своїй зарозумілості повстав проти Творця. Саме в цій іпостасі король найбільше боявся Марґарити. — До чого такі пишні промови, що за муха тебе вкусила? Либонь, знову отримав від когось заманливу пропозицію і з новою силою загорівся бажанням видати мене заміж?

Дон Александр ніяково потупив очі. Він не просто любив свою дочку, він обожнював її — єдину, що залишилася жива з трьох його дітей. По смерті обох синів король душі в ній не чув, так панічно боявся втратити її, що згодом цей страх перед можливою втратою переріс у страх перед самою Марґаритою. Ніколи і ні в чому він не міг суперечити їй — хоч то були якісь серйозні бажання, а хоч і дитячі, подеколи навіть безглузді витребеньки.

— Але, доню, — ласкаво й нерішуче промовив дон Александр. — Це справді необхідно. Я вже старий, і смерть моя не за горами, а Наварі потрібен буде король.

— Батьку! — щиро обурилася принцеса. — Що ви кажете?! Невже ви маєте якісь сумніви стосовно моїх здібностей як державного мужа… цебто державної жінки? Жінки мудрої, справедливої і твердої в рішеннях — як казав колись Горацій про вас, чоловіків.

І позаяк батько забув запросити її сісти, вона сама влаштувалась у широкому королівському кріслі. Дон Александр у задумі стояв перед нею.

— Особисто я, пані, анітрохи не сумніваюсь у ваших здібностях, — відповів він. — Та наразі йдеться про інше. Як моя єдина дочка, ви, звісно, успадкуєте всю повноту влади в Наварі, проте час уже подумати і про продовження роду нашого. Чоловік вам потрібен хоча б для того, щоб у законному шлюбі з ним ви народили наступника престолу.

— Який ти наївний, таточку! — глузливо мовила Марґарита. — Невже ти всерйоз вважаєш, що зачаття відбувається лише з благословення церкви?

— Ой, донечко! — докірливо похитав головою дон Александр. — Як ти можеш…

— Можу, і запросто. Якщо тобі дуже кортить мати онука, так прямо і скажи. А решта — вже мій клопіт. Ґарантую, що за рік-півтора ти станеш дідусем.

— Не сип мені сіль на рани, безсоромнице! — у відчаї простогнав король. — І в кого ти тільки вдалася, така вертихвістка?

— У мою матінку, в кого ж іще, — знизала плечима Марґарита. — Адже не даремно кажуть, що я вдалася в неї всім — і зовнішністю, і характером. Щоправда, вона вміла стримувати себе, приховувати свої вади. Наскільки мені відомо, вона, на противагу мені, була неперевершеною майстринею лицемірства, так віртуозно вдавала з себе статечну даму, що часом і тебе вводила в оману.

— Та як ти смієш! — скипів король.

— А от і смію. Чи, може, ти заперечуватимеш той факт, що свого часу ревнував її до дядечка Клавдія? І небезпідставно, гадаю… Ага, почервонів! Отже, це правда. А чи правда, що мій покійний брат Александр був…

— Замовч, Марґарито! — прогарчав король, побуряковілий від сорому та обурення. — Не смій чорнити пам’ять своєї матері.

— Ти сам напросився, татку. Невже й цього разу не міг обійтися без нотацій? З мене досить і Матильди де Монтіні, яка, попри всі мої заборони, мало не щодня намагається наставити мене на путь істини… До речі, про Матильду. Ваш монсеньйор Франциско де ла Пенья, щоб він здох… тобто, хай швидше його призначать кардиналом і заберуть звідси до бісової матері… перепрошую, до римської курії, — всі ці його святенницькі настанови та ідіотські проповіді, що жахають бідолашну дівчину…

— Марґарито!…

— Я ще не скінчила, государю. Любий вашому серцю єпископ не на жарт заповзявся переслідувати панну де Монтіні, і, підозрюю, не без вашої на те згоди. Відсьогодні я заборонила їй сповідатись у нього… На тій підставі, певна річ, що це завелика честь для простої фрейліни. — Марґарита криво посміхнулася. — Перекажіть його еміненції, що я дуже ціную його час. Так ціную, що коли він знову надумає чіплятися до Матильди, я візьму його власну ж патерицю й сама виб’ю цю ідею з його голомозої довбешки.

— Не богохульствуй, дочко! — перехрестився король.

— Е, ні, милостивий мій пане, зачекайте. Ще невідомо, хто з нас богохульствує. Як накажете розуміти замовлені вами молебні, над якими сміється вся Навара? Кажуть, навіть ченці-авґустинці не могли попервах стримати реготу, молячись за порятунок моєї душі. І зважте: сміються передусім з мене і з вас. А на додаток до того, що виставляєте на посміховисько себе та мене, ви ще вводите в спокусу інших людей, мимоволі примушуючи їх сміятися над святим таїнством молитви… Одне слово, татусю, якщо ти негайно не припиниш читати мені мораль, я вважатиму нашу розмову закінченою.

— А як же спадкоємець, Марґарито? Зрозумій, нарешті, що ніхто не визнає незаконнонародженого принца наступником престолу.

— Начхати! В такому разі, після мене корону успадкує син кузена Біскайського… чи, радше, син його дружини — та це не біда. Зрештою, Бланка нашої крові, тож її діти, хай від кого вони народяться, не будуть узурпаторами.

Король розгублено заходив уздовж кабінету. Дочка, причім навмисно, наступила йому ще на один болючий мозоль. Він і з одним Александром, з його змовами та безнастанними інтриґами, мав досить клопоту, щоб стратитись розуму, а тут ще й Жоана таке утнула, чортям на радість… Непосильний тягар лежав на плечах п’ятдесятип’ятирічного государя, передчасно постарілого від державних турбот та родинних негараздів.

Нарешті король припинив ходіння туди-сюди, важко гепнувся в крісло навпроти дочки і благально спитався:

— Ну, чому, пані, ви так уперто не хочете заміж?

— Вам це невтямки, батьку, — поблажливо відповіла вона. — Бо ви чоловік.

А втім, тут Марґарита покривила душею. Вона сама не знала чому — не хотіла, і квит. Позірно легковажна і розпусна, принцеса в глибині душі була невиправна мрійниця. Вона вірила в справжнє кохання; вірила, що десь на світі живе її принц — як у достотному, так і в переносному розумінні цього слова, — і все чекала на нього. Бувши наступницею наварського престолу і навіть у думках не заміряючись на щось більше, Марґарита могла дозволити собі таку небачену для сильних світу цього