Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

не примусила довго на себе чекати. Синьо-багровий вал насунувся вже на половину неба. Плутон сховався, швидко темнішало, і перші пориви вітру пронеслися над долиною, Триваючи з гребеня дюн струмини піску. Дюни наче димом взялися, повітря сповнилося гарячим піском і стало ще задушливіше. Але ось налетів і ураган. Каштанову, який виглянув з-під човна, здалося, що вся перша гряда дюн знялася в повітря і ринула в долину. Піщинки сипалися цілими потоками на човни. Ліс хвощів, що його було видно в широкому гирлі долини, тремтів під. натиском бурі, ніби тростинні хащі. Стрункі стовбури хвощів гнулися майже до землі, віти звивалися в повітрі, як косма зеленого волосся; летіли зірвані верховіття, гілки, стебла. Сутінок раз у раз зникав у сліпучих спалахах блискавок, після чого здавався ще густішим. Грім гуркотів, не вгаваючи.

Але ось по човнах заторохтіли великі краплі дощу і полила злива, яка одразу очистила повітря від піску й пилу. Хоч вітер ще бушував, але намоклий пісок вже не здіймався в повітря. Незважаючи на масу води, що лила на землю, із схилів дюн стікали тільки невеликі струмки, які швидко зникали, бо пісок жадібно вбирав воду.

Швидко промчала гроза. Плутон почав проглядати крізь розірвані хмари. Дощ перестав, і мандрівники хотіли вилізти з-під човнів, де їм доводилося напівлежати в задусі. Та ба — човнів не можна було підняти. Вони були придавлені купами піску, нанесеного бурею і намоченого водою, під вагою якого їх дно вгиналося.

— Ми заарештовані під човном! — вигукнув Папочкін. — Допоможіть нам звільнитися.

— Ми самі заарештовані! — відповів Макшеєв, що сидів з Каштановим і Генералом під другим човном.

— Що ви думаєте робити?

— Збираємося прокопати собі прохід у пухкому піску під бортом човна.

— Ідея! Ми зробимо те ж саме.

Деякий час було тихо, тільки чулося сопіння людей, які прокопували собі хід у піску, наче кроти.

Потім з-під носа одного човна виліз на животі брудний і розпатланий Макшеєв, слідом за ним Каштанов, і, нарешті, Генерал, а з-під другого човна з’явилися зоолог і ботанік.

Далі довелося звільняти човни від нанесеного на них піску і тягти їх униз долиною до сухого русла. Але, діставшись русла, мандрівники зупинилися в здивованні: тут велика річка котила свої бурхливі, жовто-червоні води. Річкою не можна було пливти, але й перебрести теж було неможливо.

— Продовжувати переслідування неможливо! — засмучено сказав Громеко. — Доведеться чекати, поки спаде вода.

— Це не так страшно, — зазначив Макшеєв. — Далеко сумніше те, що вода в руслі і дощ скрізь знищили сліди грабіжників, і ми не знатимемо, куди вони подались.

— І навіщо ми тільки зробили привал! — з серцем сказав Папочкін. — До зливи ми, напевне, встигли б пройти десяток кілометрів і, можливо, дісталися б уже до сховища, грабіжників.

— Ну, зробленого не повернеш! Я гадаю, що шукати це сховище доведеться недовго. Не могли ж вони тягти наші речі цілі десятки кілометрів, — заспокоював Каштанов.

Вода в руслі спадала перед очима мандрівників і через півгодини залишились тільки калюжі в заглибинах ґрунту.

— В дорогу! Вода стекла! — сказав Макшеєв.

— Але що ж ми робитимемо з човнами? Не тягти ж їх за собою в глиб країни невідомо скільки кілометрів! — сказав Каштанов.

— Доведеться їх залишити поблизу моря, але тільки треба сховати якось від тих же таємничих грабіжників.

— Закопаємо їх у пісок, — запропонував Громеко.

— Добра думка! Пісок пухкий, і, хоч доведеться працювати руками, іншого виходу немає.

ЦАРІ ЮРСЬКОЇ ПРИРОДИ

Сховавши човни, мандрівники попрямували вгору руслом, в якому вода вже не текла. Але великі калюжі і липка глина подекуди примушували вилізати на той чи інший берег. Ішли обережно, пильно озираючись і тримаючи рушниці напоготові, якщо бува несподівано здибаються з грабіжниками. Ліворуч від русла простягався той же ліс хвощів, папороті і пальм, тоді як праворуч одна за одною підносились пасма червонуватих голих дюн. Пристановище грабіжників могло бути як у лісі, так і серед дюн.

Через деякий час натрапили на щось темне, що лежало в руслі напівзанесене піском та мулом. Відкопали і побачили перед собою величезного чорного мураха, тіло якого становило близько метра завдовжки, голова була трохи менша від людської, а скорчені в передсмертній агонії лапи закінчувались гострими кігтями.

— Ось цар природи юрського періоду! — вигукнув Каштанов.

— Якщо їх колонії або житла населені так, як мурашники на земній поверхні, нам доведеться мати справу з тисячами ворогів, — сказав Папочкін.

— Так, ворогів хижих, розумних і нещадних, — додав Громеко.

В цей час Генерал, що плентався позаду і іноді лягав відпочивати, підійшов ближче. Побачивши мертвого мураха, він розлючено, із злобним гарчанням кинувся на нього.

— Еге, пізнаєш, друже, одного з тих, хто тебе покусав! — вигукнув Макшеєв, стримуючи собаку.

Трохи далі натрапили на труп другого мураха, а потім і третього. Очевидно, злива застала деяких грабіжників ще в дорозі, і вода понесла їх.

— Ці чорні дияволи перемочили і попсували всі наші речі! — вигукнув розпачливо Громеко.

— Так, сумнівно, щоб їм вистачило розуму нап’ясти намет і сховатися в ньому разом з речами! — потвердив Папочкін.

— Я думаю, що вони дісталися свого житла ще до зливи, — зазначив Макшеєв. — Адже вони рушили в дорогу далеко раніше від нас, а ми ще в двох місцях відпочивали по кілька годин.

Пройшли ще кілометрів зо два мовчки. За руслом ліс почав рідшати, і в ньому з’явилися численні стежечки. На піщаних грядках, особливо ж у долинах між ними, вже видно було рослинність: кущі, пучки трав, дрібні хвощі. Раптом Макшеєв зупинився і показав своїм супутникам на найближчу долину між двома грядами, де по піску рухалося двоє темних тіл і то тягли, то котили якусь білу кулю.

— Мурахи?

— Очевидно! Що ж вони тягнуть? У нас нічого круглого і білого не було.