Lux perpetua - Анджей Сапковський

«Вистачило б два рухи, — подумав він. — І цей блиск завмер би в її очах…»

«Синку», — раптом прозвучало в нього в голові. Він сів на ложі.

«Синку, — говорила Кундрі, - прийди зараз. Я хочу тобі щось показати, щось, що пов'язує тебе з дівчиною, яку ти шукаєш. Я чекаю. Приходь».

«Аякже, — подумав він. — У потвориці просто закінчилося aurum potabile. Але що ж, треба буде піти. Мати як-не-як».

— Що, щось сталося? — Дус сіла, відгорнула волосся з чола. Вогонь з грубки тінями вигравав на її невеличких персах. Мерехтів у її широко розкритих очах.

— Щось сталося? Ти йдеш?

— Так. Повернуся пізно.

— Ти залишаєш мене саму?

— Але не тієї ж миті.

Він ухопив її за плечі. Притиснув до подушок. Вона підкорилася йому, була змушена підкоритися. І вони кохалися — самозабутньо. У відблиску жару і блідому сяйві мертвенного місяця.

* * *

«Stadtluft macht frei», — нагадав собі Стінолаз, йдучи від Піскового мосту вниз Замковою вулицею.

Той факт, що у Вроцлаві все ще проживали численні нічні створіння, зовсім не був для нього відкриттям. Але минув якийсь час, відколи він гуляв тут після заходу сонця, і за цей час, як виявилося, тут чимало змінилося. «Достоту, — констатував він ідучи, — не тільки для Кундрі дихання великого міста несло подмух свободи. Не тільки вона, виявляється, добре і привільно почувалася у Вроцлаві. Не їй одній, виявляється, відповідав міський habitat».

Дзантир, якого він застав зненацька біля брами, підняв видовжену морду, явно не розуміючи, яким це дивом Стінолазу вдається його бачити. Врешті-решт він сховався у морок, вигинаючи спину, як кіт, і настовбурчуючи шерсть.

Під жерлом ринви сиділи і лизали вкриту гноєм бруківку кілька уркінів, надутих, ніби пухнасті кулі. Шкрябнувши пазурами, втік у темряву в'юнкий, як ящірка, рапіон. Ще трохи далі був винний склад, вдягнений у шкіряний кабат лисий гном, який орудував там над колодкою, навіть не підняв голови. Його озброєний ломом спільник кинув на Стінолаза злий погляд, щось пробурчав під ніс — важко було розібрати, привітання чи лайку.

У завулку, що відходив у бік вулиці Вузької, різко смерділо магією та алхімією — тобто ектоплазмою, селітрою, купоросом, галуном і винним алкоголем. Стічна канава явно фосфоризувала, у ній повзали есфіліни, яких привабили відходи перегонки. Неподалік, у підсіннях, причаївся гару, однак розвинуті чуття стримали його від нападу, він вчасно відчув ауру Стінолаза та збагнув, що краще і не пробувати. За кільканадцять кроків далі так само повелася ламія. Вампірка навіть почекала, поки Стінолаз наблизиться, а переконавшись, що він справді її бачить, привітала поклоном, загорнулася в опанчу і зникла, сіра на тлі сірої стіни.

Між контрфорсами костелу Святого Духа сидів клудер, стогнучи і чухаючи черево. На вімпергах, фіалах і пінаклях храму шелестіли і тріпотіли крила наполоханих літавців. Одразу ж за шпиталем Стінолаз помітив на камені смугу свіжої крові. З чистої цікавості — по суті, ця справа його не обходила — він підсилив свій зір заклинанням, глянув крізь пітьму. Нахилена над закривавленим трупом калькабра, яку роздражнили чари, вишкірила дводюймові ікла, а волосся піднялося над її головою, ніби срібляста корона. Стінолаз знизав плечима, наддав ходи. Як колись, так і тепер, виявляється, ходити по Вроцлаву поночі було небезпечно.

Він перетнув Торгову, вийшов на невелику площу біля криниці. І тут на нього накинулися. З усіх боків. Одягнені так, що їх майже не було видно. Надзвичайно швидкі. Як на людей.

Тільки те, що він блискавично ухилився, врятувало йому життя; він майже в останню мить вловив оком блідий зблиск націленого в нього клинка. Схопив нападника за полу куртки, крутнув ним, пхнув просто на другого атакуючого, прямо на вістря меча. Відхилився, відчув, як сталь ковзнула по його волоссю. Він відскочив, побачив, як меч іншого зловмисника викрешує іскри з залізних ґрат. Хапнув руку з мечем, шарпнув, вибив противника з рівноваги, кинув на коліна, швидким одночасним рухом обох рук скрутив йому карк. Напав наступний, завдав удару. Стінолаз ухилився від леза легким півобертом, упіймав за лікоть і зап'ястя, вилущив меч, зламав руку. Нападник завив. Затуляючись ним, як щитом. Стінолаз ударив наступного атакуючого мечем у живіт, скочив, не чекаючи, поки той впаде, до інших. Коли ті розсипались навсібіч, повернувся, різким рухом перерізав горло тому, котрий мав зламану руку.

Лежало троє, залишилося троє.

Мертвенний місяць блиснув з-за хмари, а Стінолаз атакував.

Вони втекли від нього за криницю, але це їх не врятувало. Вони не бачили його, коли він на них накинувся. Перший звалився на коліна від удару в пахвину; він ще не встиг розкричатися як слід, як уже мав розпанахану трахею. Другий кинувся на порятунок, атакуючи в класичній фехтувальній позиції. Стінолаз підпустив його на відповідну дистанцію, парирував випад і завдав удару, сильно і впевнено, в лице, між оком і носом. Противник смикнувся, задрижав, безпорадно трясучи руками. Потім зсунувся з леза, обм'яклий, як ганчірка.

Залишився тільки один, зачаївшись у пітьмі. Він випередив Стінолаза, атакував сам. Викрикуючи щось незрозуміле, піднімаючи для удару якусь дивну зброю — чи то сокиру, чи то булаву. Стінолаз ухилився від нього, короткого шмагонув. Нападник упав на коліна. А потім на лице.

Стінолаз подивився на меч. Зразу було видно, що це непроста зброя. І недешева. Імовірно, медіоланська. На ефесі було клеймо зброяра, невелике, його було важко розгледіти в пітьмі. Стінолазові, зрештою, не хотілося розглядати.

Один із лежачих захрипів, затрясся, задзеленчав пряжкою пояса по кам'яній плиті криниці, до якої доповз. Стінолаз за три кроки вже був коло нього, рубонув раз, другий, за третім разом медіоланський ефес лунко тріснув. Він відкинув уламок.

Застогнав інший. Той, хто впав останнім. Стінолаз наблизився, підняв дивну зброю. Це був хрест. Великий, важкий, залізний хрест з прямими плечами. На плечах поблискувало сріблом гравірування. Напис.

— Я не демон, курва, — сказав Стінолаз.

Він підняв хрест і вдарив ним, як сокирою.

Краєм плаща вбитого отер забризкані мозком холоші. І пішов своєю дорогою. Нічним Вроцлавом. Містом, яке вночі могло бути небезпечним.

Розділ восьмий

у якому в замку Одри Прокоп Голий виявляє до Рейневана довіру, а привид без одного пальця на нозі провіщає майбутнє нащадкам Гедиміна.

Якщо під'їжджати з півночі, за течією Одри, то розташоване на правому березі місто виднілося вже здалеку'. Над великим замком, який увінчував стрімку скелю, здіймалася кругла вежа з гостроверхим дахом. Збудований, як стверджувала