Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

була зовсім суха, а грінки стали як камінь. Алюмінієвий совок викинув сніданок у раковину, де гаряча вода змила його й понесла металевим горлом у далеке море. Брудні тарілки потрапили в апарат для миття посуду й вийшли звідти блискучі й сухі.

“Чверть на десяту, — заспівав годинник, — час прибирати”.

У стінах відчинилися маленькі люки, і звідти вискочили мишки-роботи. Кімнати заполонили крихітні тваринки-прибиральниці, зроблені з гуми й металу. Вони стукалися об стільці, повертаючи свої ходові ролики з вусиками, прочісували ворсу килимів, обережно висмоктуючи куряву. Потім, ніби казкові гноми, вони шугнули у свої нірки, їхні рожеві електричні очі погасли. Будинок був чистий.

Десять годин. З-за дощових хмар визирнуло сонце. Будинок самотньо височів серед міста, що лежало в руїнах. Він стояв один-однісінький. Ночами зруйноване місто немовби жевріло — радіоактивне випромінювання було видно за багато миль.

Десять п’ятнадцять. Поливальні пристрої в саду вибухли золотими водограями, сповнюючи вранішнє повітря водяними блискітками. Вода покропила шибки, збігаючи по обпаленій західній стіні, колись пофарбованій білою фарбою. Вся західна сторона будинку була чорна, крім п’яти плям. Ось силует чоловіка, що стриже газон. Ось ніби фотографія жінки, яка нахилилася, рвучи квіти. Ще далі — випалені на дереві в якусь невловиму мить силуети — хлопчика, що здійняв угору руки, а над головою кинутий м’яч, проти нього підняла руки дівчинка, ловлячи м’яч, який так і не впав донизу.

П’ять плям на стіні — от і все, що лишилося від чоловіка, жінки, двох дітей і м’яча. Плями на стіні, вкритій тонким шаром обвугленого дерева.

Поливальні пристрої розбризкували воду, і по саду пливла веселка.

Як пильно оберігав свій спокій дім аж по цей день! Як насторожено він допитувався: “Хто йде? Скажи гасло!” — і, не діставши відповіді од лисиць і виючих котів, зачиняв свої вікна й спускав штори. Дбаючи про свою безпеку, наче стара діва, він це робив з упертістю, що межувала з механічною паранойєю.

Він здригався від кожного звуку, цей дім. Якщо горобець торкався крилом вікна, штора враз підстрибувала. Злякана пташина тікала. Ні, навіть птахам не дозволялося чіпати будинок!

Дім був олтарем з десятьма тисячами служок, великих і малих, вони обслуговували й прислужували. Але боги зникли, і релігійний ритуал утратив сенс, став даремним.

Дванадцять. Полудень.

На парадному ґанку завив, трусячись, пес.

Двері впізнали собачий голос і одчинилися. Хазяйський пес був колись здоровий і міцний, але зараз він зовсім перевівся і вкрився болячками. Він пройшов через будинок, залишаючи брудні плями на підлозі. Услід йому дзижчали сердиті миші, — сердиті, бо їм доводилося прибирати за ним, сердиті, бо порушили їхній спокій. Адже коли навіть вітром у щілину під дверима заносило якийсь листочок, враз одчинялися стінні панелі й звідти прожогом вискакували мідні пацюки-сміттярі, хапали листочок, волосину або папірець і мчали їх у нору. Там їх підхоплював повітряний потік і тягнув трубами у підвал до спеціальної печі, яка стояла в темному кутку, наче злий Ваал.

Собака побіг сходами нагору, істерично гавкаючи на кожні двері, хоч він уже усвідомив, як усвідомив увесь дім, що за дверима — лише тиша.

Він нюхнув повітря й пошкрябав кухонні двері. У кухні пічка пекла млинці, і будинок сповнювався густим духом смаженого.

Собака лежав біля дверей, принюхуючись, і з рота в нього текла піна. Потім він почав несамовито кружляти по кімнаті, кусаючи власний хвіст. Врешті закрутився в скаженому танці й здох. Годину лежав у вітальні.

“Дві години”, — заспівав голос.

Нарешті, почувши запах розкладу, миші-цілі полки — вилізли з нірок і з тихим шелестінням, немовби сіре листя під вітром, покотилися по підлозі.

Дві п’ятнадцять.

Собака зник.

У підвалі раптом запалахкотіла піч, і з димаря вихопився вихор іскор.

Дві тридцять п’ять.

Із стін внутрішнього дворика вистрибнули столи для бриджу. Складаючись у колоди, замиготіли карти. На дубовій лаві з’явився коньяк і сендвічі з яєчним салатом. Заграла музика.

Але за столами панувала тиша, і нічиї руки не торкнулися карт.

О четвертій годині столи склалися, наче величезні метелики, і знову зникли у панелях стін.

Чотири тридцять.

Стіни дитячої кімнати засвітилися веселими барвами.

На стінах ожили звірі: жовті жирафи, сині леви, рожеві антилопи. Бузкові пантери застрибали в прозорому повітрі. Стіни були скляні. Вони відкрилися для барв і фантазії. Сховані в стіні, добре змащені механізми крутили кінострічки. Підлога дитячої кімнати нагадувала зелений квітучий луг. По ньому бігали алюмінієві жуки й залізні цвіркуни, а в гарячому непорушному повітрі гойдалися метелики з ніжної червоної тканини. Гостро пахли сліди різних звірів. Чути було дзижчання рою золотих бджіл у темному вулику і ліниве рикання лева. Десь лунко тупотіли копита окапі, тропічний дощ теж дріботів, як копита, по випаленій літнім сонцем траві. Потім стіни зникли у безмежних степових просторах які тяглися аж до обрію. Тварини поховалися в колючих чагарниках і ямах з водою.

Це була дитяча година.

П’ять годин. Ванна наповнилась чистою гарячою водою.

Шість, сім, вісім годин. Обідній посуд з’явився і зник, ніби за помахом чарівної палички, а в кабінеті щось клацнуло. На металевій підставці напроти каміна, в якому вже весело палахкотів вогонь, з’явилася сигара. Вона диміла й чекала, і шар сірого попелу на кінці зростав.

Дев’ять годин. Ліжка ввімкнули свої сховані нагрівачі, бо ночі в цій місцевості були холодні.

Дев’ять п’ять. Зі стелі кабінету обізвався голос:

— Місіс Макклелан, який би ви хотіли послухати сьогодні вірш?

Дім мовчав.

Врешті голос промовив:

— Оскільки ви вагаєтесь, я виберу вірш на власний розсуд. — Заграла тиха музика, що супроводжувала голос. — Сара Тісдейл. Наскільки пригадую, ваша улюблена поетеса…

Дощі випадають, над гладдю ріки

Зі співом кружляють прудкі ластівки,

Вільшанки за тином в пістрявім вбранні

Висвистують примхи свої голосні,

Десь кумкають жаби, забувши про сон,

Сплять сливи, узяті у білий полон,

Не думає все це про згубу війни,

Про долю людей, що загинуть вони.

І все це живе і нічого не зна…

І тільки у синім серпанку весна,

З’явившися вранці на зміну зими,

Дізнається, може, що зникли всі ми[17].

У каміні палав вогонь, і сигара на підставці перетворилася на купу мертвого попелу. Порожні стільці стояли один проти одного між мовчазними стінами, і грала музика.

О десятій будинок почав завмирати.

Знявся вітер. Зламана гілка, падаючи з дерева, потрапила