Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері
Він засміявся і сказав:
— Ми подивимося картину!
Вона погодилась і вчепилася своїми шоколадними пальцями за його лікоть. Але дивитися вона хотіла тільки п’ятдесятирічної давності фільм з Кларком Гейблом.
— Ну й сміхота, правда? — хихотіла вона. — А зараз, гляньте-но, от кумедія! — Фільм скінчився. — Пустіть йо-його знову, — скомандувала вона.
— Знову? — перепитав він.
— Знову.
А коли він повернувся, вона притиснулася до нього, оповила своїми лапами.
— Ви не зовсім такий, як я сподівалася, проте ви милий, — призналася вона.
— Дякую, — відповів він, ковтаючи образу.
— Ох, цей Гейбл, — сказала вона і вщипнула його за ногу.
— Ой! — скрикнув він.
Після фільму вони вийшли на мовчазну вулицю. Вона зайшла в магазин, розбила вітрину, нап’яла на себе якесь строкате ганчір’я. Потім вилила собі на голову пляшку парфумів і стала схожа на вівчарку, що скупалася в річці.
— Скільки вам років? — запитав він.
— Угадайте. — Спливаючи парфумами, вона вела його вулицею.
— Тридцять, — сказав він.
— Не вгадали, — вона вимушено засміялася. — Мені всього двадцять сім!..
— Ось іще одна кондитерська, — зауважила вона. — Слово честі, відколи все це сталося, я просто купаюся в розкошах. Моя рідня мені ніколи не подобалася. Всі вони були дурні. Вони полетіли на Землю два місяці тому. Було домовлено, що я вирушу останньою ракетою, але я лишилася. Знаєте чому?
— Чому?
— Тому що всі вони чіплялися до мене. Отож я й залишилася. Тут я можу обливатися парфумами, пити хоч десять тисяч кухлів пива і їсти досхочу цукерки, не слухаючи їхнього бурчання. Тому я тут!
— Так, ви тут, — мовив Уолтер, заплющуючи очі.
— Вже пізно, — сказала вона, кидаючи на нього погляд.
— Еге ж.
— Я втомилася, — сказала вона.
— Дивно. А мені зовсім не хочеться спати.
— Он як, — сказала вона.
— Я б не лягав цілу ніч, — мовив він. — Знаєте що, у Майка є хороша платівка. Ходімте, я вам її програю.
— Я втомилася. — Вона лукаво позирнула на нього блискучими очима.
— А я почуваю себе бадьоро, як ніколи. — Він помовчав. — Мені аж чудно.
— Вернімося до салону краси, — сказала вона. — Я хочу вам щось показати.
Вона потягла його в скляні двері й підвела до великої білої коробки.
— Я взяла це з собою, коли їхала з Техас-Сіті, — пояснила вона, розв’язуючи рожеву стьожку. — Я подумала: що ж, я єдина жінка на Марсі, а він — єдиний чоловік, і ось… — Вона підняла кришку, відгорнула шурхітливий рожевий цигарковий папір і ляпнула по ньому рукою. — Ось воно.
Уолтер Гріп витріщив очі.
— Що це? — спитав він, починаючи тремтіти.
— А ти й не знаєш, дурнику? Воно все в мереживах, усе біле, усе ніжне й таке інше.
— Ні, я не знаю, що це таке.
— Це весільне вбрання, дурнику.
— Справді? — Голос у нього зірвався.
Він заплющив очі. Її голос був такий самий м’який, свіжий і милий, як і по телефону. Але коли він розплющив очі й подивився на неї…
Він позадкував.
— Яка краса, — сказав він.
— Правда?
— Женев’єво, — сказав він, позираючи на двері.
— Що?
— Женев’єво, я маю тобі щось сказати.
— Що саме?
Вона попливла до нього, і він відчув густий запах парфумів.
— Я хотів тобі сказати ось що…
— Я слухаю…
— До побачення!
І перш ніж вона встигла скрикнути, він вискочив за двері і стрибнув у свою машину.
Коли вона вибігла на вулицю й спинилася на краю тротуару, він уже рушив.
— Уолтере Гріф, верніться! — заволала вона, простягаючи руки.
— Гріп! — гукнув він їй.
— Гріп! — закричала вона.
Машина майнула мовчазною вулицею.
Гази з вихлопної труби колихнули жмут білого вбрання, яке вона стискала своїми пухкими руками.
Він їхав три дні і три ночі. Одного разу йому здалося, що його переслідує машина. Він затремтів і вкрився холодним потом. Звернувши на іншу дорогу, помчав повз мертві містечка мертвого марсіанського світу. Він їхав і їхав — тиждень і ще один день, аж поки між ним і Мартін Вілідж пролягли десять тисяч миль. Тоді він звернув у невелике місто Готвіл Спрінгз, де були крамнички, які він міг увечері освітити електрикою, і ресторани, в яких міг посидіти, замовляючи різні страви. І з того часу він жив там з двома холодильниками, заповненими харчами, яких йому вистачить на сто років, із запасом сигар на десять тисяч днів і гарним ліжком з м’яким матрацом.
А коли раз на кілька років, буває, задзвонить телефон — він не знімає трубки.
КВІТЕНЬ 2026. ДОВГІ РОКИ
Коли в небесах знімався вітер, він зі своєю невеликою сім’єю сидів у кам’яній хатині і грів руки над вогнем. Вітер хвилював у каналах воду і мало не здував з неба зорі, але містер Гетевей сидів собі спокійнісінько, розмовляючи з дружиною, двома дочками й сином про давні дні на Землі, і всі вони залюбки відповідали йому.
Минав двадцятий рік після Великої війни. Марс був велетенською гробницею. Питання, чи Земля теж мертва, було предметом частих мовчазних роздумів для Гетевея та його родини протягом довгих марсіанських вечорів.
Цього вечора люта марсіанська піщана буря промчала над низенькими марсіанськими цвинтарями, над стародавніми містами. Вітер відривав тоненькі стіни пластмасових будинків у спорудженому американцями місті, яке повільно щезало в пісках.
Буря вщухла. Гетевей вийшов, щоб подивитися на Землю, яка зеленим вогником палала у вітряному небі. Він звів над головою руки, немовби тягнувся до лампи, що висіла під стелею темної кімнати. Обвів поглядом дно мертвого моря. “Жодної живої істоти на цілій планеті, — подумав він. — Тільки я. І вони”. Він обернувся й зазирнув у кам’яну хатину.
Що воно діється зараз на Землі? Він не помічав ніяких видимих змін на поверхні Землі, коли дивився в свій тридцятидюймовий телескоп. “Що ж, — думав він, — я можу прожити ще двадцять років, якщо буду обережний. За цей час хтось може нагодитися. Або прибуде з-за мертвого моря, або прилетить ракетою з космосу на маленькій ниточці червоного полум’я”.
Він крикнув до хати:
— Я трохи пройдуся.
— Гаразд, — відповіла дружина.
Гетевей поволі йшов між руїнами.
“Made in New York”[16], — прочитав він дорогою на уламку металу. “І всі ці речі з Землі щезнуть набагато раніше за старі марсіанські міста”. Він кинув погляд на селище, що лежало між синіх гір і було збудоване п’ятдесят сторіч тому.
Підійшов до самотнього марсіанського кладовища — рівних рядів шестикутних невеликих надгробків на схилі, відкритому всім вітрам.
Він стояв, дивлячись на чотири могили з грубо витесаними дерев’яними хрестами, вимовляючи в думці імена, написані на хрестах. Очі