Дисертаційний прорахунок - Микола Іванович Головін
Пальці знову почали перебирати клавіші.
“Між іншим, мила моя Ангеліно, душевна гармонія двох інтелектів багато важить! Детермінізація морального вибору, мабуть, визначається тим, що…”
Він вводив у машину фрази, висловлюючи свої думки, і наочно уявляв побудову тексту. На мить замислившись, зняв руки з клавіатури. Знову подумки уявив Ангеліну і з задоволенням відчув внутрішнє піднесення. Отак завжди, як тільки він згадає її…
— Детермінізація морального вибору? Марення! У житті кожної людини бувають хвилини, коли іншого рішення немає. Немає — і годі! І ви, шановний докторе Защук, не праві. У вас не було вибору. Ви взяли те, що далося в руки саме.
Ігор Всеволодович немов прокинувся. Що це? Чому відповідає “Лолла”? Можливо, та інформація, яку він вводив, якось обробляється? Але до чого тут інформація, якщо це стосується його особистих міркувань саме в цю мить? Текст осмислений, позбавлений формалізації. Так мислить людина.
При всій повазі і любові до машини він відкинув думку, що спрацювала логіка пристрою. Тим паче, що нових фраз машина не вимовляла. Защук навіть подумав, чи це не слухова галюцинація? Містика? Та яка ж містика, коли то відповідь на його думки? Ні, не на думки, а на введений смисловий текст. Ось це вже ближче до істини. Він думав про Ангеліну, вводив інформацію про моральний вибір. Але ж це правда, який в біса вибір, якщо Ангеліна стрілася йому випадково і так сталося, що знала його раніше, ще молодим. Ну, не зовсім молодим…
А що коли ввести ці міркування в машину? Він став швидко складати нову фразу. Закінчуючи довгу думку, ще сподівався, що нічого особливого не станеться, текст не зміниться, і машина видасть команду, що збилася. Та й чого б той текст змінювався? Це ж звичайна друкарська машина з мікроЕОМ, з невеличкою пам’яттю. Особливої логіки в ній немає. Дискутувати вона не здатна. Не з її електронним мозком.
Проте секунд через тридцять “Лолла” раптом знову заговорила:
— Дивна ви людина, Защук! Чіпляєтеся за індивідуальні риси, які вас виправдовують, звеличують. І не хочете признатися, що не маєте права обнадіювати Ангеліну. Хіба вона вам пара? За інтелектом — може, й так. Але ж. Їй двадцять вісім, а вам за п’ятдесят.
— Звідки ти знаєш, скільки мені років? — не витримав він і почав гарячково натискати на клавіші, набираючи фрази: “Звідки ти мене знаєш? Ти хто?”
— Я — людина, — відповіла “Лолла”, і йому здалося, що вона посміхнулася. — І не треба керувати, не чіпайте клавішів. Я чудово розумію вас, ваші думки. Говоріть зі мною, як говорите з людиною…
— Ти розумієш мої думки? Отже, все, про що я тільки-но міркував, ти вже знаєш? — Защук розгубився і навіть перелякався.
Відповіді не було. Машина мовчала. Мабуть, щось сталося: спочатку з’явилися цифри, потім окремі фрази, які витісняли одна одну, і невдовзі все зникло.
Защук вимкнув машину, потер лоба і вирішив зразу ж їхати додому.
“Якась чортівня. Напе&не, метод безекранного сприйняття впливає на психіку, розвиває галюцинації. — Він поспішно вдягнувся, замкнув двері і вийшов з кабінету. — Приїду додому, вил’ю чаю — і в ліжко. Мабуть, перевтомився чи захворів…”
Додому Защук приїхав годині о восьмій. Жив він самотньо, якщо не брати до уваги підстаркуватої й сварливої родички, яка була в його домі за господарку. Останнім часом вона стала особливо дратівлива. Та Защук не ображався. Був вдячний, що вона віддано піклувалася про нього.
Все було б статично й буденно в його житті, якби серцем не заволоділа молода і вродлива Ангеліна. Защук і гадки не мав, що його почуття до Ангеліни можуть позначитись і на родичці, яка піклувалася про нього. Не встиг він переступити поріг, як літня жінка почала дорікати йому.
— Цілий вечір дзвонять! — роздратовано сказала вона. — Я навіть телефон вимкнула. Ти не можеш попередити цю даму, щоб у твою відсутність вона не турбувала мене?
— Так, так. Вибач, Катю. Я скажу…
А в думці промайнуло: “Ангеліна!” І він нетерпляче попрямував до телефону. Увімкнув світло й опинився у звичній, затишній домашній обстановці: килими, кришталь, дорогі меблі. Все це він збирав усе своє життя. Та особливою гордістю Защука були книги, які заповнювали величезні шафи в кімнаті і довгі полиці в коридорі. Розвішані на стінах рідкісні картини, дерев’яні й порцелянові дрібнички, привезені з Китаю, Німеччини, Індії, викликали захоплення у знайомих. Але сам Защук був байдужий до таких цінностей. А тепер життя з його дріб’язковими інтересами і зовсім перестало його цікавити. Він був заглиблений у інший світ — світ науки і відкриттів.
Ангеліна відповіла одразу, немов стояла біля телефону і чекала на дзвінок.
— Ігоре? Де ти пропадав: цілісінький вечір дзвоню.
— У лабораторії, звісно. Знаєш, Ангеліно, сьогодні сталося щось просто неймовірне. По-перше, привітай: моя нова модель уже в моєму кабінеті.
Він сів у крісло, випростав ноги.
— Он як? — здивовано вигукнула Ангеліна. — І без екрана відображається інформація? Мені якось важко уявити цю картину.
— Лазер чітко розгортає зображення на сітківці. Під час роботи навіть не знадобилися окуляри. Видимість виняткова! Хоча світлового променя збоку навіть не видно: унікальна чутливість ока. Але сталось, Ангеліно, ще щось незрозуміле. Я просто не збагну, зовсім спантеличений…
— Ігоре, — урвала його Ангеліна. — Ти не забув, що сьогодні наша традиційна п’ятниця? Всі вже зібралися. Чуєш голоси? Прийшов навіть Шахматов. Багато молоді. Може, заглянеш? Тим більше — у тебе така подія… Це всім
