Дисертаційний прорахунок - Микола Іванович Головін

— Відьма. Як ви показували тоді на фотокартці, така і є. Та он вона сама йде, подивіться…

Я глянув і не впізнав. Ні, це була не вона: згаслі очі, зів’яле лице, по-старечому вдягнена.

Стривай, стривай… А чи не посадив мій прогноз її, як вона Богара, на ланцюг? Жених одвернувся від неї, а зійтися з чоловіком вона не схотіла. Психологічний стан скував її. Ось у чому недогляд! В дисертацію вкралася помилка. Не один з опонентів не помітив її. Чи не тому, що ми майже не звертаємо уваги на психологічний стан індивідуума? Психологічний стан…

І я відчув себе винним. Я зробив невтішне передбачення для Анни, але нічим не допоміг їй. А повинен був би… Адже головна мета мого наукового дослідження — якнайдовше зберегти молодість і красу людини…

Коли в лабораторію доктора Защука привезли з дослідного заводу нові друкарські пристрої, він був на нараді. І Федоров, який конструював цю модель і супроводжував зразки мало не за сімсот кілометрів, був украй засмучений, що не застав його.

— Обережно, обережно! — застерігав він співробітників лабораторії, які переносили пристрої з машини у кабінет Защука.

Останню модель Федоров заніс сам. Поставив на стіл, неквапливо розпакував.

У кабінеті Защука було немало зразків друкарських пристроїв різних фірм. Ось модель “Оліветті”: складаєш текст, який потім бачиш на екрані, виправляєш помилки, фрази, розташування слів, машина усе запам’ятовує, потім натискаєш на кнопку — і текст друкується автоматично. А он то — відома “Олімпія”, індикація на рідких кристалах… Справді, Защук досконало знав такі моделі. І любив їх: маленькі, великі, прості, складні…

Він, звісно, створював і свої моделі. Цей зразок — теж його. Модель сконструйовано за проектом Защука. Необізнана людина нічого дивного в цьому пристрої не побачить. Звичайний термінал, в якому є клавіатура, друкарські елементи і екран. Хіба не за допомогою таких пристроїв люди спілкуються з електронним мозком комп’ютера? Звісно, можна вводити інформацію через клавіатуру або подавати команди голосом. Машина проаналізує інформацію і введе команди. На те вона й машина. Але як тільки на папері або екрані з’явиться осмислений текст, формули, креслення, одразу ж здається, що перед тобою не бездушна машина, а незвичайний, досі незнаний співрозмовник.

І чим більше може цей пристрій, тим цікавіший і загадковіший співрозмовник.

Федоров обережно вийняв модель з картонного ящика. Його миттю оточили працівники лабораторії. Хтось уже простягнув руку, щоб увімкнути пристрій, ще хтось злегка натиснув на клавішу.

— Ні-ні, друзі! — суворо глянув на них Федоров і заступив прилад. — Без Защука модель випробовувати не буду. І вас прошу сюди ні кроку… Подзвоніть тільки Защуку й скажіть, що модель у кабінеті. А я залишу йому записку.

Коли Защука викликали з конференц-залу, де відбувалася нарада, до телефону і він, узявши трубку, дізнався що з заводу привезли зразки його нової моделі, то страшенно розхвилювався. Нарешті! Задум втілено в модель, яку він стільки років плекав у мріях!

Тепер Защук подумки квапив нараду, йому здавалося, що вона надто затяглася, хоч півгодини тому виступав і сам гаряче дискутував, сперечався…

А коли нарешті нарада закінчилася, він поспішно вийшов із залу, швидко вдягнувся і за кілька хвилин уже стояв на вулиці, очікуючи таксі. Дув пронизливий вітер, і Защук мерзлякувато щулився від холоду, а може, й від хвилювання…

Тільки сівши в машину, він ніби заспокоївся. “Скільки ж років ця модель обкатувалась у лабораторії? Майже вісім. Невже це останній подих, завершення життєвих планів? — невесело думав він. — Як швидко мчать роки, коли тобі вже за п’ятдесят. Мозок настроюється на програму старіння. Чи ж до нових тут задумів? І хоч у душі величезна сила, а в голові інформація десятків років, людина часто чомусь зупиняється. Щоправда, дехто пригальмовує себе і в тридцять. Але причини тоді зовсім інші. Ну, а тут просто побоювання старості. Ні, треба будь-що здолати цю кляту програму старіння. Попереду ж ще принаймні десятків зо два років активного життя. Варто заміритися на щось глобальне. Скажімо, на систему з нейронами, яка б контактувала безпосередньо з людським мозком. Тоді не треба було б вводити потрібні дані за допомогою клавіатури або голосу, а керували б машиною подумки. Подумки! Куди сягнув! Чи можливо таке? А чому б і ні? Адже інформація в людський мозок передається від синапса до синапса при допомозі електромагнітних хвиль, отже…”

Лабораторія містилася в підвальному приміщенні житлового будинку. Защук приїхав пізно, співробітники вже розійшлися. Кілька сходинок униз, важкі сталеві двері, вузький довгий коридор, по обидва боки — кімнати для дослідницьких груп. Його кабінет — у глухому кутку коридора. Защук відчинив двері. Погляд його ковзнув уздовж книжкових шаф, розвішаних по стінах кольорових шрифтів та малюнків, виготовлених на друкарських пристроях, і упав на модель, що стояла на столі.

Вона! Він одразу упізнав її, і серце в нього здригнулося від радості.

Защук пройшов до столу, сів у крісло і побачив записку.

“Ігоре Всеволодовичу, — прочитав він, — привезли п’ять зразків моделі. Це наш подарунок Вам на день народження. Довгих Вам років життя і нових відкриттів! До зустрічі. Федоров”.

Защук машинально відклав записку і знову втупився в модель. Усміхнувся й погладив пристрій. Він ставився до цієї машини, як до живої істоти. Лише трохи заспокоївшись, помітив, що сидить у пальті і шапці. Роздягнувсь і знову підійшов до приладу.

Це був друкарський автомат з мікроЕОМ, безшумний, з ксерографічним принципом друку, з великим обсягом пам’яті