Твори в п'яти томах. Том II - Володимир Миколайович Владко

їли мовчки, наче робили якесь священне діло. Варкан гукнув їм кілька слів, ніби вітаючи. Скіфи всі як один підвели голови, на мить перестали їсти і глянули в його бік. Вони одразу розпізнали Варкана, привітно відгукнулися й гостинно запросили його і його супутників розділити з ними їжу. Варкан запитально подивився на чужинців: чи не хочуть вони спинитись і приєднатися до компанії?

— Ні, ні, — відмовився Іван Семенович, — ми ситі. Спасибі, але нам, крім того, ще й ніколи.

А Дмитро Борисович додав задумливо:

— Який гостинний народ! Дивіться, адже це, очевидно, зовсім бідні люди. М’ясо в них, видно, буває не так часто. І от — запрошують, раді поділитися…

Артем помітив, що й чоловіки й жінки, яких вони зустрічали, найбільше дивувалися з Ліди. Певна річ, кожен з чужинців, та ще й уславлених перемогою над Дорбатаєм, привертав негайно увагу зустрічних. Але ніхто з них не користувався таким незмінним успіхом, як дівчина-чужинка. Траплялося, що хтось із скіфів просто спинявся, роззявивши рота, і дивився на Ліду, навіть не помічаючи в цей час інших членів групи. І це було зовсім не тому, що Ліда їхала на коні: адже скіфські жінки вміли їздити верхи не гірше за чоловіків. Чому ж таке здивування?

Артем сказав про це Ліді, незрозуміло розводячи руками. Але дівчина одразу відповіла, не вагаючись і не замислюючись ані на мить:

— Та це ж цілком просто, Артемчику! Скіфські жінки всі в отих головних уборах з піднятими вгору краями. А в мене на голові нічого немає.

— Так що з того?

— Дурний! Для їхнього ока, це, мабуть, все одно, як для старого турка побачити жінку без чадри. Небачене видовище, розумієш?

— Отож ти своїм непристойним виглядом їх дратуєш? Недобре, Лідо, я б на твоєму місці пов’язав голову. Чи шкода ховати золоті кучері, га?

— І знову скажу — дурний! Чи я мушу підкорятися їхнім забобонам? Мені так зручніше, от і все! Хай дивляться!..

Дзвінкий і важкий стукіт, мов по ковадлу, увірвав їхню розмову. Група під’їжджала до невеличкої кузні, де здоровенний, до пояса голий скіф у широкому шкіряному фартусі кував розжарену металеву штабу, повільно загинаючи її.

Можна було замилуватися з його чітких, розмірених, дужих рухів. Червоні відблиски від горна падали на його спітніле, аж блискуче обличчя. Тугі опуклі м’язи ритмічно надималися під глянсуватою темною шкірою рук. Невеличкі бруски металу лежали поблизу горна. Коваль працював, не звертаючи ані найменшої уваги на глядачів.

Варкан вагався. Він здивовано переводив погляд з коваля на своїх супутників, не розуміючи, очевидно, що знайшли цікавого його друзі-чужинці в цьому цілком звичайному для його ока видовищі… Але за хвилину він здивувався ще більше, бо Іван Семенович не задовольнився простим спостеріганням кузні. Він раптом зіскочив з коня й підійшов до коваля.

Геолог підійшов до горна і взяв у руки холодний брусок металу. Деякий час він мовчки розглядав його, повертаючи в руках. Потім, не дивлячись на коваля, який поклав молот на ковадло і здивовано стежив за рухами дивного відвідувача, Іван Семенович так само мовчки поклав брусок на місце й повернувся до свого коня. Товариші запитливо дивилися на нього.

Іван Семенович легко скочив на коня, взяв у руки поводи. Серйозно глянув на супутників і сказав:

— Я згадую наші розмови про печеру на Гострому бугрі і можливості використати скіфські пам’ятки для визначення, чи була тут руда. Так от, Дмитре Борисовичу, оті бруски, що лежать коло ковадла, — справжня бронза. Цікаво було б узнати, де беруть руду скіфи? Якщо десь поблизу, то…

— Зараз, зараз! — Археолог негайно звернувся до Варка на з запитанням. Потім швидко заговорив:

— Так і є! Скіфи самі видобувають руду. Зовсім, каже Варкан, недалеко звідси. Він навіть пропонує, якщо ми бажаємо, проїхати туди, він усе покаже.

— Охоче, — погодився геолог, запрошуючи жестом молодого скіфа показувати дорогу. Варкан круто повернув коня, пригнувся до його шиї і помчав. Товариші ледве встигали за ним.

Вони мчали між наметами й возами через усе стійбище. Варкан, мабуть, стомився, ждучи весь час перед тим своїх супутників, що частенько спинялися й розглядали вози, намети тощо. Тепер він вирішив трохи розважитися швидкою їздою.

Пригнувшися до шиї коня, він мчав галопом. Іван Семенович з насолодою й собі попустив поводи: його кінь не хотів відставати від Варканового, він також зразу перейшов на галоп. Так само зробили без найменшого втручання вершників і інші коні. Артемові, правду сказати, було трохи страшнувато, але визнати це перед товаришами він соромився і тому віддався на милість коня, Ліда закусила губу, міцно тримала повід, але теж не робила спроби спішити свою жваву кобилу.

І всі вони тільки через кілька хвилин згадали про Дмитра Борисовича. Де ж він? Археолог зник!

Вони встигли вже виїхати з стійбища і тепер їхали степом. Коні грудьми розсікали високу жовто-рожеву траву, яка могла сховати в собі людину. Справді, де ж Дмитро Борисович? Як трапилося, що він загубився?..

— Варкане! Варкане! — голосно гукнув Артем. — Стій — Він важко дихав після швидкої, напруженої їзди.

Скіф відразу спинив коня. Він озирнувся, показуючи своє енергійне, веселе обличчя. Його допитливі очі уважно дивилися на юнака.

— Дмитра Борисовича загубили! — вигукнув Артем.

— Справді, де він? — озирнувся навколо й Іван Семенович.

Варкан вдивлявся в далечінь. Але й він не бачив ніде археолога.

— Дмитре Борисовичу! Дмитре Борисовичу! — залунали дружні вигуки.

Звідкись здалека долинула ледве чутна відповідь:

— Я тут…

— Де? — закричав що було сили Артем.

— Тут… у степу…

— Рушайте сюди, до нас!

— Не виходить…

— Чому? — широко розплющив очі Артем, вдивляючись туди, звідки долинав голос. Але бачив перед собою тільки рівний степ, на якому гойдалася висока й густа рожева трава.

— Під’їжджайте до мене! — долинув знову голос Дмитра Борисовича.

Артем запитливо поглянув на геолога; той кивнув головою, наче дозволяючи, — і юнак вмить натягнув поводи і поскакав назад. Що таке трапилося з Дмитром Борисовичем?

Перше, що Артем помітив серед густої трави, була голова кобили археолога. Вона піднялася на мить, глянула на юнака, що наближався, і знову сховалася: виходить, в цій рожевій траві не важко було сховатися й коняці, така вона була висока. А ось і сам Дмитро Борисович! Обличчя археолога було сердите, в голосі відчувалось явне роздратування. Дмитро Борисович гнівався. На кого ж? Пояснення прийшло одразу ж таки, а першими словами археолога.

— Отаке, значить, у вас ставлення до старших товаришів, юначе? Поскакали собі, а що зі мною, вам байдуже?

— Дмитре Борисовичу, та я…

— Мовчіть! Ця проклята коняка зовсім не така спокійна,