Нейромант - Вільям Форд Гібсон

мені, – сказала вона. – Мовчозим. Як вичікував довгі роки. Не мав жодної влади тоді, давно, але в нього був доступ до системи безпеки й життєзабезпечення, аби слідкувати, що де лежить, як речі змінюють місце, куди їх носять. Він бачив, що хтось загубив цей ключ двадцять років тому, і якось спромігся змусити когось заховати цей ключ тут. А тоді вбив його, хлопчика, що приніс ключ сюди. Малому було вісім.– Вона стиснула ключ між пальців. – Щоби ніхто не знайшов. – Вона витягнула чорний нейлоновий шнурок із черевної кишені комбінезона і протягнула його крізь отвір над написом ЧАББ. Зав’язала й повісила на шию. – Вони весь час роздрочували його своєю старомодністю, так він розповідав, усіма цими претензіями на дев’ятнадцяте століття. Він був точно як Фін на тому екрані в ляльковому стійлі. Я би повірила, що це справді Фін, якби була менш обережною. – Її оптичний чип висвічував час, зелені цифри й літери накладалися на сірі шафки. – Казав, що коли б вони стали тими, ким хотіли стати, він би вже давно пішов від них. Та вони не стали. Облажалися. Збоченці, як Три-Джейн. Так він назвав її, але сказав це так, наче вона йому подобається.

Вона розвернулася, відчинила двері й вийшла, погладжуючи картате руків’я голкостріла під пахвою. Кейс перемкнувся.

Програма серії «Кван» версії одинадцять розросталася.

– Діксі, як гадаєш, воно працюватиме?

– Чи сере ведмідь у лісі? – Рівний переніс їх обох угору над рухливими веселковими ярусами. У ядрі китайської програми з’явилася темна зав’язь. Щільність даних перевищувала роздільні можливості матриці й породжувала образи, подібні до галюцинацій. Примарні калейдоскопічні багатокутники стискалися концентричними колами навколо срібно-чорної фокальної точки. Кейс спостерігав за зловісними символами з дитинства, що виринали на прозорих площинах, – свастиками, черепами, кістками, зміїними очима гральних костей. Коли він дивився просто на ту центральну точку, вона втрачала контури. Він пробував разів десять, перш ніж упіймав її периферичним зором – по-акулячому чорну, блискучу, мов обсидіан. Темні дзеркала її боків відбивали далекі бліді вогні, що не мали стосунку до матриці навколо.

– Це його жало, – пояснив конструкт. – Коли Кван наляже пузом на корпоративні ядра Тессьє-Ешпулів, ми проведемо цю штуку в середину.

– Ти був правий, Дікс. Є якийсь ручний запобіжник, закладений на апаратному рівні, який тримає Мовчозима під контролем. Наскільки він узагалі може бути під контролем, – додав Кейс.

– Він, – передражнив конструкт. – Він. Ти диви. Воно неживе, кажу тобі.

– Це код. Якесь слово, він казав. Хтось має промовити його перед хитромудрим терміналом у певній кімнаті, коли ми розберемося з тим, що чекає нас під кригою.

– Що ж, часу в тебе вагон, малий, – сказав Рівний. – Наш Кван працює як мокре горить, але таки працює.

Кейс вимкнувся.

І виринув просто в Мелкамів пильний погляд.

– Ти там був скількись часу мертвий, ман.

– Буває, – відповів він. – Уже звикаю до цього.

– Ти ведеш справи з темрявою, ман.

– Схоже, доведеться їсти що дають.

– Джа тебе любить, Кейсе, – сказав Мелкам і відвернувся до свого радіо. Кейс подивився на заплутані дреди, на мотузки м’язів темних рук.

Увімкнувся.

І перемкнувся.

Моллі трюхикала коридором, що міг бути продовженням того, яким вона йшла раніше. Засклені стенди зникли, і Кейс вирішив, що вони з Моллі, певно, наближаються до кінця веретена, бо сила тяжіння слабшала. Невдовзі вона вже легко перестрибувала з одного килимкового горбка на інший. У нозі чувся слабкий больовий пульс.

Раптом коридор звузився, загнувся, роздвоївся. Вона пішла правим і почала підйом химерно крутими сходами. У нозі з’явився гострий біль. Зібрані жмутом дроти й кабелі обплутували стелю сходової клітки, мов мічені кольором нервові відростки. Стіни вкриті вологими плямами.

Вона дійшла до трикутного майданчика, зупинилася, розтираючи ногу. Нові вузькі коридори, стіни завішані килимами. Коридори розходилися в трьох напрямках. ЛІВОРУЧ. Вона пересмикнула плечима.

– Дай розглянутися, гаразд?

ЛІВОРУЧ.

– Розслабся. Час є. – Вона рушила коридором, що вів праворуч.

СТОП.

НАЗАД.

НЕБЕЗПЕКА.

Вона вагалася. Із напівпрочинених дубових дверей у дальньому кінці коридора чувся голос, гучний і нерозбірливий, як буває у п’яниць. Кейс подумав, що це могла бути французька, та голос був надто нечітким. Моллі зробила крок, іще один, потягнулася під пахву й торкнулася руків’я голкостріла. Ступила в поле нейропідривача. У її вухах задзвенів дедалі гучніший тонкий звук. Він нагадав Кейсові звук її голкостріла. Моллі кинулася вперед, та її рельєфні м’язи розслаблено обвисли, і вона вдарилася лобом у двері. Крутнулася, перекинулася на спину, зір розфокусувався, дихання перебилося.

– Це що, – почувся п’яний голос, – маскарадний костюм?

Тремтлива рука сунулася під комбінезон, знайшла й витягла голкостріл.

– Заходь, дитино. Нуж бо.

Вона повільно підвелася, не випускаючи з фокуса чорний автоматичний пістолет. Чоловікова рука тепер трималася досить упевнено. Здавалося, між її горлом і стволом тягнулася туга невидима струна.

Він був старий, дуже високий, і риси його обличчя нагадали риси дівчини, яку Кейс бачив мигцем у «Вантьєм сьєкль». На старому був важкий темно-вишневий халат зі стебнованими широкими манжетами й відкотистим коміром. На одній нозі він мав чорний оксамитовий капець із вишитою на підйомі золотою лисячою головою. Інша нога була боса. Він рукою запросив її увійти.

– Помалу, дорогенька.

Кімната, дуже велика та захаращена найрізноманітнішими речами, сукупність яких була Кейсові геть незрозуміла. Він побачив стійку зі старомодними сонівськими моніторами, широке мідне ліжко, закидане овечими шкурами й подушками, шитими, як йому здалося, з таких самих килимів, що ними були встелені коридори. Моллін погляд смикнувся від великої розважальної консолі «Телефункен» до полиць із антикварними музичними дисками в хрустких прозорих пластикових футлярах, а тоді – до широкого робочого стола, заваленого шматками кремнієвих плат. Кейс помітив кіберпросторову деку й троди, але вона на них погляду не спинила.

– Мені було б звичніше вбити тебе зараз, – сказав старий. Кейс відчув, як Моллі напружилася, готуючись рушити. – Та сьогодні я собі дозволю більше, ніж завжди. Як тебе звати?

– Моллі.

– Моллі. А я Ешпул.

Він осів назад у здоровенне, оббите зморшкуватою шкірою м’яке крісло на квадратних хромованих ніжках, але прицілу не збив. Поклав її голкостріл на мідний столик біля ліжка, перекинувши пластиковий бутлик із червоними таблетками. Столик був щільно завалений бутликами, пляшками з алкоголем, м’якими пластиковими пакунками, з яких сипалися білі порошки. Кейс помітив старомодний скляний шприц