Нейромант - Вільям Форд Гібсон
– Якось, коли я була геть мала, ми сквотилися по закинутих будинках. То було на березі Гудзону, і там щури були такі… Здоровенні, чувак. Хімія їх такими зробила. Завбільшки з мене малу. І от один такий шарудів під нашою підлогою. Тож на світанку хтось привів того старого – шви на щоках, очі геть червоні. Мав при собі змащений шкіряний згорток, такий, у яких інструменти тримають, щоби не іржавіли. Розгорнув його, витягнув свій допотопний револьвер і три набої. Зарядив один і пішов гуляти будинком, а ми попід стіни попритискалися.
Так він собі ходив, туди-назад. Руки склав на грудях, голову опустив, наче й про револьвер свій забув. Вислухав щура. Ми геть затихли. Старий робить крок – щур посувається. Щур посувається – він робить іще один крок. Так він годину ходив, а тоді наче згадав про пістолет. Навів його на підлогу, всміхнувся й натиснув на гачок. Загорнув револьвер і пішов собі.
Потім я залізла туди подивитися. У щура була дірка між очей. – Вона роздивлялася запечатані двері вздовж стіни. – Другий, хто прийшов по Джонні, був, як той старий. Ще не старий, але манера така сама. Така сама манера вбивати.
Коридор розширювався. Море багатих килимів розлилося під величезною свічковою люстрою, найнижча кришталева підвіска якої майже торкалася підлоги. Кришталь дзенькнув, коли Моллі увійшла до зали. ТРЕТІ ДВЕРІ ЗЛІВА, – заблимала підказка.
Вона повернула ліворуч, обходячи перевернуте кришталеве дерево.
– Я бачила його тільки раз. Коли поверталася додому. Він саме виходив. Ми мешкали в колишньому фабричному корпусі, сусіди – переважно початківці з «Сенс-Нету» чи типу того. Система безпеки була непогана, та я дошліфувала її так, щоби й тарган не проліз. Я знала, що Джонні вдома. Але той маленький дядечко привернув мою увагу, коли виходив. Ні слова не сказав. Ми просто глянули одне на одного, і я все зрозуміла. Простий такий дядечко, у простому одязі, жодної пихи, скромний. Глянув на мене й сів на велорикшу. Я все розуміла. Піднялася нагору, і Джонні там сидів у кріслі біля вікна, трохи відкривши рота, наче саме хотів щось сказати.
Двері перед нею були старі, вирізані з масиву тайського тика, і виглядали так, наче їх розпиляли навпіл, аби прилаштувати до низького одвірка. Під вирізьбленим силуетом дракона виднівся примітивний механічний замок зі сталевою накладкою. Моллі витягнула з внутрішньої кишені невеликий чорний замшевий згорток і обрала тонку, як голка, відмичку.
– Відтоді мені якось не дуже траплялися люди, на яких було б не начхати.
Вона засунула відмичку в замок і якийсь час мовчки длубалася в ньому, закусивши нижню губу. Здавалося, вона покладається тільки на руки: її очі розфокусувалися, світле різьблене дерево дверей розмилося. Кейс прислухався до тиші в залі, яку порушував лише тихий дзвін люстри. Свічки? У Стрейлайті все було якесь схиблене. Він пригадав розповіді Кат про ставки й латаття, пишні слова Три-Джейн, проспівані механічною головою. Це місце вросло саме в себе. Стрейлайт трохи пахнув цвіллю, трохи парфумами, мов церква. Де всі Тессьє-Ешпули? Він розраховував, що побачить чисте й упорядковане гніздо, у якому гуде дисциплінований рій, та Моллі ніхто не трапився. Від її монологу стало ніяково. Вона вперше розповіла про себе так багато. Окрім історії в бордельній кабінці, жодна з розповідей не натякала на існування в неї якогось минулого.
Вона заплющила очі, і щось клацнуло, та Кейс радше відчув це, ніж почув. Він пригадав магнітні замки в ляльковому борделі. Двері відчинилися перед ним, хоча в нього був не той чип. Це Мовчозим втрутився в роботу замка – так само, як було з тим дроном і роботом-садівником. Замкова система борделю підпорядковувалася системі безпеки Фрісайда. А простий механічний замок справді був для штучного проблемою – він потребував допомоги дрона чи людини. Моллі розплющила очі, поклала відмичку в згорток, охайно склала його та заховала в кишеню.
– Гадаю, ти трохи такий, як він, – сказала вона. – Народжений бігти. Здається мені, що в Тібі ти, по суті, робив те саме, що робив би будь-де, тільки в дуже спрощеному варіанті. Невдачі – вони такі, іноді повертають тебе до основ. – Вона підвелася, потягнулася, обтрусилася. – Знаєш, мені здається, що Тессьє-Ешпули послали по Джиммі – по хлопця, який украв голову, такого ж убивцю, як по Джонні послали яки. – Вона витягнула голкостріл із кобури й перевела ствол в автоматичний режим.
Кейса вразила огидність дверей, коли Моллі потягнулася до них. Не самих дверей – вони прекрасні чи, можливо, колись були частиною чогось прекраснішого, – а, власне, того, як їх розпиляли, щоби втиснути в прохід. Навіть форма була невдала – прямокутник у вигинах гладенького полірованого бетону. Вони привезли все це, подумав він, а тоді змушували триматися купи. Та воно не трималося. Ці двері були такі самі, як неоковирні шухлядки, як кришталеве дерево. Тоді він пригадав твір Три-Джейн і уявив, як усі ці речі пхали колодязем нагору, щоби втілити якийсь генеральний план, якусь мрію, давно забуту в постійному нав’язливому намаганні заповнити простір, відтворити якийсь родинний образ самих себе. Він пригадав розламане гніздо, безоких створінь, що кишіли в ньому…
Моллі взялася за одну з передніх ніг різьбленого дракона, і двері легко відчинилися. Кімната за ними була тісна, захаращена, схожа радше на комору. Вздовж вигнутої стіни стояв ряд сталевих шухляд для інструментів. Світло ввімкнулося автоматично. Вона зачинила за собою двері й пішла до шухляд.
ТРЕТЯ ЗЛІВА, – заблимав оптичний чип. Мовчозим перебив її годинник. П’ЯТА ЗГОРИ. Та вона спочатку відчинила верхню шухляду. Просто мілка таця. Порожня. Друга також була порожня. У третій, глибшій, лежали тьмяні зернята припою та дрібна штука, схожа на фалангу людського пальця. У четвертій шухляді була набрякла від води застаріла інструкція французькою і японською. У п’ятій, за важкою армованою рукавицею від скафандра, Моллі знайшла ключ. Він нагадував тьмяну мідну монету з порожнистою трубкою, привареною з одного боку. Моллі повільно перевернула його, і Кейс побачив усередині трубки штифти й фланці. На одному боці монети було висічено літери ЧАББ. На іншому не було нічого.
– Він розповів
