Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков
Під час двобою спис Гріфлета розколовся на шматки, а спис Пелінора пробив щит Гріфлета, вп’явся в його бік і також зламався. Гріфлет упав на землю.
— Що ж, це хоробрий юнак, — сказав Пелінор, — і якщо він виживе, то буде справжнім рицарем.
Пелінор поклав Гріфлета через сідло, і кінь галопом примчав назад у Карліон.
Розгніваний Артур незабарно вдягнув обладунки, опустив забрало і подався до лісу, захопленого Пелінором.
Троє грабіжників напали на Мерліна, що залишився, розмахуючи довбнями, вони вимагали грошей. Артур повернув коня і прогнав розбійників.
— Ах, Мерлін, — сказав Артур, розв’язуючи вузли на мотузках, якими був зв’язаний його друг, — при всій вашій мудрості ви були б забиті через хвилину-другу.
— Можливо, — загадково усміхнувся Мерлін, — але якби я дуже захотів, то зміг би врятуватися. Сьогодні нам обом випало випробування…
Артур не дослухався до слів Мерліна.
Артур і Пелінор зійшлися в герці так, що їхні списи розлетілися на друзки. Артур оголив меч, але Пелінор зупинив його:
— Заждіть! Тримайте новий спис. Позмагаємось на списах ще раз!
І знову списи зламалися, але третього разу лише в Артура. Кінь і вершник упали.
Артур підвівся, витягнув меч із піхов. Пелінор спішився і пішов назустріч. Незабаром трава довкола намету почервоніла від крові, а меч Артура розламався навпіл.
— Моя воля — убити чи помилувати вас! — закричав Полінор. — Здавайтесь і на знак цього станьте на коліна!
Артур кинувся вперед, прослизнув під мечем супротивника, обхопив його і кинув на землю. Вони боролися, качаючись по закривавленій траві, але Пелінор був сильнішим, він зірвав шолом із Артура і підняв меч.
Тут раптом з’явився Мерлін і стиснув руку Пелінора.
— Рицарю, — сказав він, — не робіть цього удару. Бо надія логрів помре, і ви повергнете Британію в пустку.
— Хто цей юнак? — запитав Пелінор.
— Це король Артур, — сказав Мерлін, і поклав він руку на голову Пелінора.
І відразу гнів і осторога покинули цього сильного чоловіка, і він раптом, як дитина, провалився в глибокий непробудний сон.
Мерлін допоміг зраненому королю осідлати коня.
— Що ви зробили? — запитав Артур. — Ви убили достойного рицаря своєю магією!
— Облиште! — заперечив Мерлін. — Він спить, як немовля. Саме він, Пелінор, колись стане вам у пригоді. Його сини, Тор і Ламорак, будуть серед ваших рицарів, за вашим Круглим Столом.
Мерлін провів юного Артура в криївку, де удатний лікувальник ран поставив короля на ноги за три дні й три ночі.
І знову побачив він Мерліна, коли загоїлись рани. І поскаржився, що немає в нього тепер меча.
— Хай це не турбує вас, — відповів Мерлін. — В тому старому мечі не було справжньої сили. Неподалік від цієї хатини вас чекає меч, достойний короля Артура. Всі чарівники Аваяона, цієї країни чудес, кували його для вас, і незабаром пора нам вирушити в Авалон. Меч цей називається Екскалібур, ніхто не витримає його удару. Надходить призначений час, коли Екскалібур буде вашим, і ви звертатиметесь до нього лише задля справи праведної.
Рік 1939-й. Берендт — Шліттерові
Я ніби наяву бачу цього чоловіка: ось він простує старими дорогами, порослими вересом, іде вздовж берега озера. І дивно: жоден птах не боїться його, навіть метелики не злітають, коли його нога в припиленому черевику ступає зовсім поряд. І скільки я не вдивлявся, не мір розгледіти на курній дорозі ніякого сліду від його грубезних шкіряних черевиків. На ньому сірий светер, за плечима рюкзак, в руці лозина, і тонка тінь від цієї гнучкої лозини біжить фатальною межею по заіржавлених рейках занедбаних вузькоколійок, по схилах старих напівзруйнованих плотин, по узбіччях усіх графств Середньої та Південної Англії. Я бачив його в Уельсі. Про це я здогадався, коли в серпанку забовваніли крейдяні скелі. Серед убогих хатин нащадків кельтів він пройшов привидом, і жоден чоловік мов не помітив його. Жоден собака не подав голос. Це було б дивно, друже мій, але не забувайте, що це видіння, таємний знак, що посланий нам, можливо, як попередження. Я певною мірою впізнав уже сучасну Британію. Він опустився з пагорба, залишив за спиною хатини з тісними комірчинами, де і зараз живуть валлійці майже так, як жили і двісті років тому. Поміж сірих кам’янистих схилів він щось шукав. Кожна тінь привертала його увагу, кожна щілина в камені, кожна стежина. Так він обстежував місцевість крок за кроком, а я слідкував за ним, затаївши подих. І це було дійсністю. Коли я прокинувся, то ще бачив його силует. Потім він розтавав, і те місце, де він щойно стояв поруч зі мною, виповнювалось світлом дня.
Що він шукав? В перші дні я не міг відповісти на це непросте запитання. Потім я чітко почув одного разу ім’я короля Артура. Ніби він промовив його в задумі. А може, промовив і не він, а сторонній голос. Але я бачив, що при звуках цього голосу, що вимовив ім’я Артура, він ніби окрилився, плечі розправились, погляд став ясним, ніби висвітлений сонячними променями зсередини. Він стояв, прислухаючись до голосу навіть тоді, коли мені вже нічого не було чутно. Ім’я Артура розчинилося в тиші. А він стояв і слухав. Я подумав, що він почув іще щось, мені не відоме. І ось він пішов упевненою ходою, мовби й не здійснив він перехід на багато десятків миль. Невтомний подорожній, котрий шукає сліди невідомого. І я зрозумів: він шукає короля Артура. Легенда про його поховання не заважала пошукам. Очевидно, він гадав, що в часи Кромвеля розвіяли прах не короля, а когось із його сподвижників, рицарів Круглого Столу. Артур же, як я зрозумів, спочиває десь в таємній печері під охороною покійних рицарів, найвірніших його сподвижників. Цілком можливо, все це нагадує казку — зачарована печера в зачарованій місцевості, але для нас із Вами в цьому немає нічого дивного, бо Артур був великим героєм і, як у всіх великих героїв, у нього безліч могил, де його нібито поховали. Пригадайте, що
