Відродження-4 - Кулик Степан

— Зі мною, — не став я загострювати ситуацію. — І це не дівка, а подруга бойова. Лучниця. У їхньому роду дівчаткам лук і стріли прямо в колиску кладуть. Тож вони з ними в руках ростуть. Хочеш, поставимо тобі щось на голову, яблуко, наприклад… — я вийняв фрукт із інвентарю. — А вона, на спір, з тридцяти кроків однією стрілою його зб'є.

— Войовниця… — шанобливо зобразив уклін стражник і додав. — Пробачення просимо. Чути про них доводилося, але так — наживо, ніколи ще не бачив. Думав, вони… а вона… звичайна… не показна. У нас дівки й то тілистіші будуть.

— Стрілятимемо? — діловито спитала Сашка, явно зачеплена за норов. Хоча чого ображатися? Горобець, він і є горобець. Навіть якщо пір'я настовбурчить.

— Ні… — похитав головою Хек. — Вірю…

— Тоді ми пішли. Скоро вечоріє, а ми все ще безпритульні... Та й голодні.

— Ідіть, ідіть… — відступив стражник. — У Ленгли сьогодні гречані галушки з топленим салом. Язик проковтнути можна.

Не минули… І не тому, що я — дитя асфальту та кам'яних джунглів — знав, що таке бузок, а сам староста дуже вдало з дому вийшов. Весь такий поважний, бундючний. Не скажу, що товстий, але відразу видно — ця людина не стільки працює сама, як керує іншими. Ну, і, як кожен керівник нижньої ланки, староста вліт розпізнав у мені якщо не вищого начальника, то обличчя наближене до влади. До того ж, на відміну від стражника, йому навіть «фамільний» перстень демонструвати не довелося

Мухою злетів з ґанку і розплився в найширшій з усмішок, що мав у запасі. Ширше можна було лише, якщо рота розрізати.

«Староста села Болотні Мохи. Рамідор. Рівень 32. Відношення байдужість, повага (бонус перстня дворянина)»

— Доброго здоров'я, мілорде. Радий бачити в нашій глушині настільки поважну персону. Яким вітром? Куди й звідки прямуєте? Якщо дозволено буде запитати...

— Запитати можна, відповідати довго, — відказав я поблажливим, панським тоном, яким Сидор розмовляв зі своїми «торпедами». — А ми втомилися. Але, якщо коротко... Ідемо ми з тієї печери, повз яку веде дорога, накатана від вашого села на захід.

— Печери гоблінів? — на обличчі пройдисвіта з'явилося непідробне здивування. — Еее… Тобто… Як? А-а… ви хотіли сказати: з того боку?

— Що хотів, те й сказав… — я запозичив ще одну інтонацію з арсеналу вбитого мною пахана. Сталевий дзвін авторитету. — Так… там було трохи цих брудних і смердючих ублюдків. Але більше їх немає. Пояснювати, що це означає, треба?

— Н-ні… — мимохіть зіщулився під моїм поглядом староста. — Але... мілорде... Там же було ціле плем'я Чорноногих? Із шаманом! Вже майже півроку, як ніхто не може проїхати повз те місце. Ні з Закуття до нас, ні від нас туди. Навіть чарівник, якого я викликав, оновити захисну магію над селом, відмовився зв'язуватися з ними. Обіцяв доповісти бургомістру, щоб той надіслав загін стражників. Але, ось уже місяць минув, а допомоги… — тут він замовк із відкритим ротом. Очевидно, тільки зараз повністю усвідомивши новину. — Свята Діво! То ми тепер можемо в Закутті на ярмарок з'їздити? Він саме в останню неділю цього місяця. Ось Авіліна моя зрадіє!

— Ми теж раді за неї, пане староста… Але, мабуть, годі вже про ці дрібниці. Неймовірно їсти і спати хочеться. Таверни у вашому селі я не помітив, то може призначите до кого на постій? Щоб хата чистіша, та стіл пристойний.

— Ось це, мілорде, справді дрібниця, — відмахнувся староста. — Можете в мене зупинитися… стіл накрию… щоправда, у мене гамірно. Вісім душ у домі, та ще дітвора… Але це не проблема. У стодолі переночують… не пани… Зараз велю.

— Стривай, — зупинив я його. — Навіщо ж дітлахів з дому виганяти? Мені друзі казали, що в селі вдовиця є. Ленгла, здається? Так вони сильно її нахвалювали.

— Ленглу? — перепитав Рамідор. На його обличчі промайнула була усмішка, але потім староста подивився на Сашку і ледь помітно знизав плечима. Мовляв, ну їх цих благородних. Собі дорожче вникати, з чого лицарю, що тягає за собою дівку, ще й вдова знадобилася. — Є така. Он, її хата... Четверта від моєї буде, на протилежному боці вулиці. Ходімо, проведу… А то налякаєте ще молодицю. Потім суспільству на знахаря витрачатися. Переляк замовляти…

Староста ступив уперед і зупинився. Дивився наче на мене, але поглядом вислизав.

— Скажіть, мілорде… Еее… не вважайте за нахабство… Ви випадково не прихопили з печери якийсь трофей… на згадку?

— Докази потрібні? — Зрозумів я.

— Ну, що ви… — поспішно заперечив Рамідор. — Як можна не вірити на слово шляхтичу? Але… тут така справа… Якщо доказ пред'явити бургомістру… Можна отримати винагороду. Його Імператорська величність недавно такий указ видав. І суми, вказані вельми пристойні. Я думаю, не гнівайтеся, навіть для вас.

— Указ? — я потер задумливо підборіддя. — Гм... Як же я забув?.. Справді, треба було хоча б патерицю шамана прихопити. Або меч вождя… Чорт… Ну, не повертатися ж?

— Звичайно, ні! — мало не підстрибнув староста. — Навіщо мілорду самому трудитися? Невже не знайдеться, кого послати? Еее… Тільки скажіть відразу: вам справді там нічого не потрібно? Окрім названих предметів?

Зрозуміло… Староста почув наживу і поспішав першим дорватися до добра, що залишилося після гоблінів. Зрозуміло, що це не печера Алі-баби, але дбайливий господар завжди знайде на чому погріти руки. Потрібне — собі. А надлишки… от і ярмарок до речі.