Душниця - Володимир Костянтинович Пузій

— Дякую!

— То зрозумів?

— Зрозумів, Євгене Маркичу!

Наступний урок, алгебру, Сашко абияк відсидів, класна його не чіпала. Напевно, директор сказав.

Сашко всі сорок п'ять хвилин думав лише про одне. Наче до хворого зуба, час від часу торкався до чохла з ножиком і переконував себе, що це збіг. Власне, і не збіг, час різний. Тато сказав «півгодини тому» — і майже одразу продзвенів дзвінок. А ножик Курдін кинув, вважай, через дві-три хвилини після початку.

Тож не збігається, не збігається!..

Але на душі було ще огидніше, ніж перед минулим уроком.

Лебедю мати вже телефонувала на мобільний, і Денис до Сашка з питаннями не чіплявся. Після уроків вони швидко зібралися й хотіли одразу йти до Лебедя додому. Звідти можна було передзвонити татові й дізнатися, як там дід (і як там мама).

— Не люблю, коли випендрюються. Ножик-шможик, дід йому подарував, ага. — Курдін стояв, як зазвичай, оточений вдячними слухачами. Вдавав, що розмовляє з кулькою. Ділиться, бач, новинами, розказує, як день минув. — Теж мені, скарб — ножик дикуна! Між іншим, його дід — тричі зрадник і злочинець. Спочатку був просто шкідником, проти президента партизанив, потім — типу, миротворців підтримував, а зрештою всіх зрадив. До нас утік, нібито віршики писати. Ще не факт, до речі, що він не шпигун. Може, ці віршики таке ж прикриття, як у «Світанкові над Чайною бухтою»…

Сашко озирнувся, піймав меншака, що якраз вибігав надвір:

— Потримай-но, — тицьнув йому до рук портфеля.

— І мою, — похмуро додав Лебідь, скидаючи з плеча спортивну сумку. — Про всяк випадок.

— …там, — гнув своє Курдін, — теж, якщо пам'ятаєте, був такий собі правильний і стражденний художник, а наприкінці першої серії…

Він помітив Сашка з Лебедем і осікся.

— Ану повтори, — процідив Сашко. — Повтори, гадюко!..

Зрештою вони вирішили спершу зайти до Сашка додому, щоби той переодягнувся. Та й Лебедю не завадило би привести себе до ладу. Його мати поверталася пізно, батька в них не було, натомість була прабабця, немічна, але уважна, наче кобра.

— Я б йому зацідив, якби Вадько не втрутився.

— Дурний ти, Турухтуне. Якби я не втрутився, вони б утрьох тебе змолотили.

Сашко гмикнув і помацав пальцем синець на вилиці.

— Нічого, нехай тепер пострибає, подістає кульку. Із душолова, ха!.. А Вадько із Бобирком — козли, що полізли.

— Перед Курдіним вислужуються.

— Факт!

Ліфт не працював, піднімалися сходами. Перед дверима Сашко зупинився й довго шукав ключі.

— Як думаєш, — запитав Лебідь, — Курдін предкам поскаржиться?

Ключі знайшлися в портфелі, аж на дні. Сашко знизав плечима, відчинив замок.

— Поскаржиться — то й поскаржиться. Перший почав. Знатиме на майбутнє.

Говорив він тепер насилу: з кожним рухом губа в тому місці, куди зацідив гад Курдін, боліла чимраз відчутніше.

— Давай до ванни. А я поки прихоплю мобілку й одяг.

Лебідь кинув у куток сумку і мовчки пішов промивати бойові садна. Чути було, як він стиха сичить і бурмоче на адресу «козлів» щось загрозливе.

Сашко поставив чайник, зазирнув до шафи й витяг сорочку з джинсами, щоб перевдягтися. Мобільного на столі не було. Він перевернув усе в тих місцях, куди міг його покласти, і лише тоді здогадався: якщо батьки телефонували, то мобіла вібрувала й напевне впала на підлогу. Там її і знайшов.

Встаючи, стукнувся головою об стіл і потім з півхвилини стояв перед вікном, потираючи маківку. З вікна видно було дитячий майданчик, нині безлюдний. Тільки на іграшковій лавочці сидів, смішно витягнувши ноги, якийсь чоловік у синьому плащі — легкому й підтоптаному. Хоча на безхатька незнайомець не скидався: побритий, «доглянутий».

Дивився чоловік просто на Сашка.

Кілька секунд хлопець, завмерши, намагався не рухатися й навіть не дихати. Потім зрозумів, що незнайомець дивиться не конкретно на нього, а загалом на їхні вікна.

— Ти чого так довго длубаєшся, Турухтуне? Чайник уже закипів. Іди мерщій… Агов, усе гаразд?

Сашко відірвався від вікна й неуважно кивнув:

— Гаразд…

Вони попили чаю і рушили до Лебедя.

Ножик Сашко вийняв і сховав у найдальшому кутку нижньої шухляди столу. Двері замкнув на всі замки.

Коли проходили повз арку на подвір'я — не стримався, зиркнув.

На-дитячому майданчику нікого не було.

* * *

«…не приходячи до тями, на сімдесят шостому році життя…»

Частина друга

До школи він повернувся в понеділок. Прибіг вчасно, з дзвінком. Сів поряд із Лебедем і обережно прив'язав на гачок обіч парти мідний ланцюжок.

Вивчали сферу і її властивості. Сашко накреслив у конспекті циркулем коло, позначив пунктиром вісь, намалював дуги. На дідову кульку намагався не дивитися й до перешіптувань позаду не прислухатися.

Кулька на сферу в конспекті була геть не схожа. Дещо витягнута, за розміром як футбольний шолом чи солдатська каска; кольору вишневого сиропу, щедро розбавленого водою.

Тато сказав: зате з hi-float-покриттям, від передчасного здування. І підвищена чутливість до магнітного поля, у разі чого — дев'яностоп'ятипроцентна вірогідність, що повз дроти-душелови не пролетить. Мама на це стомлено усміхнулася й попросила Сашка, щоби розмовляв із дідусем якнайчастіше.

Сашко пообіцяв.

Батькові — потім, коли мама пішла спати, — Сашко пообіцяв учитися краще, ніж колись, краще за всіх у класі.

Дідові операції коштували дуже дорого, а ще дорожче — ті півтора тижні, коли його не відключали від апаратів. Могли б і довше не відключати, але лікар сказав: нема сенсу, сказав, що краще не буде вже ніколи, що останніми днями дідові навіть погіршало.

Мама цілу ніч проплакала, а потім погодилася.

Батько заліз у борги, щоб заплатити за дідову кульку і пристойне місце в душниці. І тепер у Сашка було два виходи: вчитися на самі десятки чи вилетіти зі школи в державний ліцей, значно гірший і на іншому кінці міста.

Кульки він соромився. Відтоді, як батьки забрали кульку з аніматорію, Сашко жодного разу з нею не розмовляв.

Не знав про що. Не знав як.

Замкнувся в кімнаті — вона тепер належала тільки йому одному — і сказав своїм, що готує уроки. Справді: готував. За півтора тижні надто багато пропустив.

Кулька висіла над дідовим столом і ледь помітно гойдалася. Увечері першого ж дня Сашко не втримався, обережно обхопив її руками й притиснувся вухом до пружного боку.

Всередині була тиша. Коли б не підвішений біля основи жетон із нержавійки — ні за що не відрізнив би від звичайної гелієвої кульки.

Але із жетоном, з мідним ланцюжком, з надто помітним візерунком з нанодроту, вживленого у тканину, кулька виглядала саме