Мандрівка в безвість - Володимир Гай

Інженер Бутермільх дотримав слова, що дав Олені Ярош. Вона разом зі своїми друзями потрапила з в’язниці до середньовічного палацу в передгір’ях баварських Альп.

Після триденного відпочинку, якого конче потребували перевтомлені люди, їх життя зовсім змінилося. Щоденно з ранку до четвертої години по полудні Бутермільх викладав їм основи міжпланетної аеронавтики і навчав, як керувати ракетою. В авдиторії була збудована спеціальна учбова кабіна з приладами і пультом управління, устаткованим численними циферблатами різних приладь.

Навчання проходило нормально, учні навіть з цікавістю слухали ті лекції. Інженер залишився дуже задоволений своїми здібними учнями, які мали середню і вищу освіту.

Ярослав і Юрко навчалися на штурманів, Олена вивчала тонкощі дуже складної апаратури, умовно названої радіолотом.

— Яке головне завдання нашої експедиції? — питав лектор у Ярош.

— Прибувши на нову планету, ми повинні надіслати на Землю наші спостереження за умовним кодом. Наявність води ми подаємо особливим сигналом, що його помічено на клавіатурі числом сім. Зустрівши там людей, посилаємо сигналом — дев’ять. Надіславши згуки, помічені числом дев’ятнадцять, — ми звітуємо, що планета цілком без ознак життя.

— Чудово! Цілком справедливо. Радист добре засвоїв свої завдання. Тепер штурмани мають пояснити, що робитимуть в момент наближення до мети подорожі?

— Оптичні прилади, що діють відбитими променями, показують нам віддаль до фінішу. Коли настане час спуститися на поверхню планети, ми увімкнемо мотор зворотної дії, чим досягнемо гальмування ракети. Сама посадка проводиться за допомогою особливого величезного парашута, — відповідав Ярослав Доморацький.

— Добре! Дуже добре! Обережність під час посадки врятує ваше життя і збереже непошкодженою дорогоцінну апаратуру для зв’язку. Тому посадка повинна проводитися особливо уважно. Продемонструйте це на приладах.

Юрій переводить рушії мотору, натискаючи на численні ґудзики пульта.

— Добре, — погоджуючи, хитає головою Бутермільх і звертається до Марії: — Що ви повинні зробити, знаходячись у безповітряному просторі?

— Ми відкриваємо крани кисневих балонів, устаткувавши їх на червоній рисці.

— Цілком справедливо! Всі ви дуже здібні учні. Спочатку наш шеф поставився досить скептично до моєї пропозиції відносно вас. Я сьогодні дуже задоволений і хочу, щоб ви були також задоволені мною. Сьогодні я можу задовольнити деякі ваші прохання.

Після цієї довгої тиради інженер Бутермільх дістав з шафи декілька чималих пакунків.

— Це жінкам. Гарна жінка робиться прекрасною в доброму вбранні, — промовив він, протягаючи Олені велику картонову коробку.

— О, яка чудова сукня! — вигукнула більш зі здивовання, ніж з радощів дівчина, розглядаючи гарне вечірнє вбрання з фіалкового крепдешину із маркою віденської кравчині.

Марія байдуже відсунула свій подарунок. Ярослав і Юрій отримали гарні сірі костюми, але їх обличчя не виявляли особливих радощів.

— Дякую, — холодно відповів Доморацький.

— Я потурбувався, щоб вам було веселіше, і придбав нашій музиці добру скрипку, — урочисто промовив інженер, протягаючи Олені інструмента.

— За це я вам глибоко вдячна… Може, музика трохи прикрасить смуток наших душ. Мої друзі — сьогодні концерт.

Але сумним був той концерт. Музика, немов сіль, прикладена на рани тіла, роз’ятрювала рани їх душ. Ні вино, ні музика не поліпшили настрій усіх чотирьох.

Кожен з них замислювався над головним питанням: що станеться з ними під час міжпланетної подорожі?.. Чи втратять вони батьківщину, власне життя і чи знайдуть щось інше, нове, необізнане і таке таємниче?..

Від забутого гірського палацу кайзера Вільгельма віяло глухим середньовіччям. Похмурі вежі з сірого базальту, олив’яні готичні віконниці, розмальоване грубе й непрозоре шкло, а навкруги величезні королівські ліси і снігові гори.

Колись тут були бучні мисливські лови німецького кайзера, що потішався полюванням на зайців і кіз. Але змінилися часи. Дичину залишили в спокої — новітнім мисливцям, що прийшли до влади, більш до смаку полювання на людей.

Вже кілька років, ще з самого початку війни, цей палац використовувався для якоїсь таємничої мети і знаходився у розпорядженні інженера Рудольфа Крафта. Замість мисливських ріжків та пострілів дробовиків, поблизу шуміли потужні машини, й іноді серед ясної ночі було чути надзвичайної сили вибухи.

В тому, цілком ізольованому від зовнішнього світу палаці, мешкали чотири бранці з України…

Минув місяць з початку їх навчання, й Бутермільх дозволив своїм учням вперше відпочити в неділю. Це було навіть деякою несподіванкою і порушувало одноманітний денний розпорядок.

Ярослав Доморацький нудьгував. Йому сумно було залишатися самому. Він помічав, що Олена Ярош в останній час чомусь цуралася його, і молодому чоловікові від того було дуже прикро. Навпаки, Юрій всі свої вільні хвилини проводив у товаристві Марії, — цієї добрячої й лагідної дівчини, й, як здавалося Ярославові — переживав перші чари кохання.

Ярослав вирішив відвідати Олену й попрямував до її кімнати.

— Що ти пишеш, Олено? — здивовано запитав він, переступаючи поріг.

— Листа, мій друже!

— Листа? Невже ти налагодила зв’язок з зовнішнім світом?

— Ми матимемо нагоду відправити цього листа при… відльоті з Землі… Ось я приготувала цього, трохи незвичайного конверта, — відповіла вона, протягаючи металеву фляжку.

— До кого ж ти адресуєш своє послання?

— Я повідомлю все людство, що четверо українців першими в історії всесвіту відлетіли з Землі на міжпланетній ракеті.

— Це чудова і надзвичайна ідея! — захоплено вигукнув. Ярослав. — Заради цього варто ризикувати життям. Хоч це є пасивний спротив, але все-таки десь в історії людства залишиться згадка, що ми міжпланетні Колумби. Про нашу націю говоритиме світ. Ти, Олено, не лише талановита скрипалька, але й творець нових думок. Але, знаєш, заради твоєї скрипки я опинився тут.

— Це для мене новина, — тихо відповіла Олена.

— Я хотів тікати до рідних лісів, боротися з ворогом і, може, загинути там. Життя людини тепер не має особливої ціни, але так створюється