Мандрівка в безвість - Володимир Гай

— Ви чули? — запитав інженер, повернувшися до камери.

— Так! Коли ви справді врятуєте моїх друзів — я вдячна… Але я хочу знати більш докладно про цю надзвичайну мандрівку в безвість, — сказала поважно Ярош.

— Я не заховую від вас, що наш експеримент не позбавлений драматизму. Але ви маєте п’ятдесят шансів зі ста врятувати своє життя і… побачити те, чого ще ніхто не бачив з мешканців Землі. Хтозна, чи не будете ви згодом самими знаменитими людьми і своєрідними Колумбами Всесвіту!?

— Коли має відлетіти ця ракета?

— Час і місце старту з огляду на воєнні події тримається в таємниці. Але приблизно за два-три місяці, десь у липні 1944 року, коли буде повністю викінчено монтаж устаткування, а екіпаж оволодіє технікою керування, ракета відлетить на одну з планет.

— Це дуже цікаво і захоплююче… Коли б не це оточення, я подумала б, що читаю захоплюючий фантастичний твір, — промовила Олена. — Але чому ви вибрали нас?

— Ви, хоч і музика, але, працюючи в студії, добре обізнані з радіотехнікою. Про це мені розповідав слідчий. Ваш приятель, Ярослав Доморацький — інженер-механік… Він здібна людина і швидко зможе навчитися керувати ракетою… До речі, її управління настільки вдосконалене, що не складає особливих труднощів. Гадаю, що з нього вийде непоганий штурман понаддалекого плавання, — посміхаючись, промовляв інженер.

— Я бажаю зустрітися з моїми друзями і остаточно порадитися.

— Це ми влаштуємо. Поки що коротенько про наші умови. Експеримент повинен залишатися у таємниці. Тому ви будете ізольовані від зовнішнього світу. Ви будете зустрічатися лише з нашими людьми. Щоденно — шість-сім годин навчання. Вільний час ви будете проводити в товаристві ваших друзів… Ви отримаєте достатнє харчування.

— Знаємо ми це харчування! Кольрабова зупа і жалюгідна жовта харчова картка чужинецьких робітників?

— Ні! Ми потурбуємось, щоб ви отримали добре харчування, вбрання від найкращої кравчині, також скрипку.

— Я б з охотою отримала останнє! — радісно вигукнула музика.

— Будемо вважати, що ми принципово дійшли до згоди? Будемо знайомі — моє прізвище Бутермільх, — промовив інженер, протягаючи руку.

— Так, гер Бутормільх… — відповіла Олена.

Відчуваючи, що немов якась жахлива і потворна істота прокусила її горло і висмоктала всю кров, знесилена дівчина падає в кріселко…

Олена прислухається до кроків інженера, що поволі стихають. Він щойно пішов від них. В кожному кроці, розміреному, немов удар маятника, відчувається син солдатської нації.

Десь далеко, перегукуючись, завила сирена, немов зграя котів. У в’язниці погасили світло. Місячне сяйво ледве освітлює темницю і чотири блідих обличчя, що нагадують тіні якихось потойбічних істот.

Події цих днів змучили їх тіло і напружили нерви до останнього. Олені часом видається, що вона вже порвала всі зв’язки з земним життям.

— Все, що сталося з нами, якесь ще не зовсім зрозуміле, надзвичайне і фантастичне, — промовила вона, — але, друзі, ще добре, що ми разом.

— Так… Ми, мабуть, підписали угоди з самим дияволом… Я прийшов до висновку, що за наших часів нечиста сила надягає нову машкару. Хто знає, чи цей пан інженер… — багатозначуще промовив Ярослав Доморацький.

— Виходить, що ми підписали угоду з самим дияволом?

— Молімося, друзі… Рятуймо наші душі, — порадила Марія.

— Це все так надзвичайно і цікаво. Моїй душі стає шкода мого тіла.

— Олено, невже вас цікавить форма… Мені все одно, що станеться з трупом мого тіла… аби лише душа…

— За християнським вченням, душі праведних потрапляють до чудового райського саду, а грішних — до вічного концентраційного табору з киплячою смолою, чортами, що так надзвичайно подібні до «капо» з Аушвіцу чи Дахау. Наці — класичні майстри виробляти заміни, вони створили ерзац аду на землі, — відповів Ярослав.

— У дитинстві я дуже часто молилася і відвідувала монастирі. Тоді в моїй уяві створився образ казкового міста з чудовими храмами і садами. Він такий прекрасний, і там панувала особлива тиша і спокій. Я все життя мріяла потрапити туди…

Всі замовкли, замислилися над примхами людської долі і людським життям.

— Що ж ви позасмучувалися? Невже шкодуєте, що вас не розстріляли?

— Важко сказати, чи жалкуємо, чи ні, бо іноді людина створеними їй умовами може дійти до того, що робиться, немов безсловесний кролик, байдужою до всіх випробувань, які над ним роблять…

— Ти хочеш сказати, що ми…

— Нагадуємо теж цих кроликів до дослідів.

— Невже нам нічого взяти від життя? — запитав Юрій.

— Я б бажала одного… Полинути на свою батьківщину, глянути, що стало з нею, зруйнованою, збезчещеною, спаленою… Це все матерія… а земля, сам край, невмирущі… І коли ми пішли з нього мимо нашої волі, і ніяк не можемо повернутися назад, частина людей переживе лихоліття і, загартована в боротьбі, знов відбудує край і буде прагнути до кращого життя. Історичні події відбуваються довго і міряються довшим часом, ніж події в житті однієї людини… — відповідає Олені, немов читаючи історичну лекцію, Ярослав.

— Так. Це правда… Я — музика, і мені хочеться ще яскраво спалахнути… Уявіть собі догораюче багаття. Останній вуглик ще тліє, іскорка яскраво спалахує, освітлюючи ніжну будову недоторканого попелу, а потім гасне — гасне назавжди. Я згодна летіти на Місяць, чи на Марс, чи ще кудись, і там скрутити собі шию, але хочу ще дати на Землі останнього концерта. Заграти свою лебедину пісню… Я хочу взяти в руки скрипку і сп’яніти музикою…

— Бажання тепер залишається бажанням. Ми знаходимося у в’язниці з метровими стінами, залізними ґратами, які не можемо подолати… Мусимо очікувати, що буде далі — й при нагоді…

— Якби трапилася хоч маленька нагода. Якби я мала радіовисильного апарата, то вигукнула б на весь світ: SOS! Рятуйте наші душі!