Галапагос - Курт Воннегут

Адже, зрештою, Еквадор, як і Галапагоські острови, являв собою здебільшого застиглу лаву та попіл, тож сам не прогодував би своїх дев'ять мільйонів жителів. Він став банкрутом і не міг і далі купувати харчі в інших країнах з родючими грунтами. Гуаякільський морський порт обертався на пустку, а люди почали боятися голодної смерті.

Бізнес — це завжди бізнес.

Сусідні країни Перу й Колумбія також збанкрутували. Єдиним судном, крім «Баійї де Дарвін», яке стояло тепер у гуаякільському порту, був колумбійський контейнеровоз «Сан-Матео» — він застряв тут через брак коштів на провіант і паливо. Поіржавілий корпус цього судна маячив у кінці молу вже дуже давно, і його якірний ланцюг заріс величезною рослинною масою, що нагадувала пліт.

Якби такий пліт з'єднував материк із Галапагоськими островами, то до них могло б дістатись навіть невеличке слоненя.

Так само збанкрутували й Мексіка, Чілі, Бразілія, Аргентіна, а також Індонезія, Філіппіни, Пакистан, Індія, Таїланд, Італія, Ірландія, Бельгія, Туреччина. Цілі народи несподівано опинились у такому самому становищі, як і «Сан-Матео», неспроможні придбати навіть найелементарнішого ні за паперові гроші, ні за металеві, ані за письмові зобов'язання сплатити борги згодом. Люди, котрі володіли чимось життєво необхідним, — як іноземці так і співгромадяни, — відмовлялися обмінювати свій крам на гроші. Вони раптом почали казати іншим людям, які не мали за душею нічого, крім паперових символів багатства: «Прокиньтесь, бовдури! Звідкіля це ви взяли, що папір має таку вартість?!»

На планеті, як і доти, було досить і харчів, і палива, й усього іншого для всіх людей, хоч їх було тоді й дуже багато, але над кількома мільйонами вже нависла загроза голодної смерті. Найміцніші з людей могли б протриматись без їжі лише близько сорока днів, після чого однаково настала б смерть.

І цей вселенський мор був таким самим породженням надто великого мозку, як і Дев'ята симфонія Бетховена.

Все сталося в людських головах. Просто люди змінили свої судження про паперове багатство, хоча з практичного погляду це з таким самим успіхом могло бути наслідком і зміни орбіти Землі після її зіткнення з астероїдом завбільшки з Люксембург.

6

Ця фінансова криза, нині аж ніяк не можлива, була просто останньою в цілій низці убивчих катастроф двадцятого сторіччя, які народжувалися тільки в людському мозку. Судячи з того насильства, що його люди чинили як іншим, так і самим собі й усьому живому, спостерігач-інопланетянин цілком міг би зробити висновок: людське середовище дало тріщину, а самі люди збожеволіли від думки, що ось-ось загинуть.

Але мільйон років тому планета була така сама багата на воду й харчі, як і тепер, і щодо цього унікальна в усій Галактиці. Змінилось лише судження людей про їхнє середовище.

Щоправда, й тоді все більше і більше людей передрікали, що їхній мозок — безвідповідальний, наскрізь просякнутий брехнею, огидно небезпечний — ні до чого путнього не доведе.

Наприклад, у тому мікросвіті, який являв собою готель «Ельдорадо», вищезгадана Мері Хепберн, удова, котра харчувалася тільки в своєму номері, нишком проклинала власний мозок за ту пораду, яку він їй дав, а саме: вчинити самогубство.

«Ти — мій ворог! — шепотіла жінка. — Навіщо ж мені носити в собі такого жахливого вбивцю?» Колись вона викладала чверть сторіччя біологію в безплатній середній школі у місті Іліумі, штат Нью-Йорк, — нині того міста вже нема, — і добре знала захоплюючу історію про еволюцію тварини — на той час уже зниклої — під назвою ірландський лось. «Якби я могла вибирати між таким дірявим мозком, як ти, і рогами ірландського лося, — скаржилась вона своїй центральній нервовій системі,- то віддала б перевагу лосиним рогам!» У тих тварин роги були завбільшки як люстра в танцювальній залі. Це був, оповідала вона учням, чудовий приклад того, якою терплячою буває природа до явно безглуздих помилок еволюції. Ірландський лось проіснував цілих два з половиною мільйони років, і це незважаючи на те, що роги він мав надто громіздкі, щоб користуватись ними для самозахисту, й вони перешкоджали йому шукати їжу в хащах.

Мері також навчала школярів, що людський мозок — це найдивовижніший інструмент виживання, який будь-коли створювала еволюція. Та ось тепер тут, у Гуаякілі, її власний великий мозок вимагав од неї підійти до шафи, вийняти червону сукню з поліетиленового чохла, що висить там, обгорнути цим чохлом голову й позбавити клітини доступу кисню.

Перед тим її чудовий мозок довірив якомусь злодюжці в аеропорту валізку з усім її туалетним причандаллям і потрібним у готелі одягом. Це була її ручна поклажа в літаку з Кіто до Гуаякіля. Добре, що хоч збереглася друга валіза, яку Мері здала в багаж. Та вечірня сукня в шафі, яку вона взяла для вечірок на борту «Баійї де Дарвін», лежала якраз у цій валізі. В ній-таки був гідрокостюм із ластами та маскою для підводного плавання, два купальники, пара туристських черевиків з шершавою підошвою, а також запасний комплект бойового обмундирування солдата морської піхоти США для вилазок на берег. Саме в цей комплект вона й була вдягнена тепер. Що ж до костюма зі штаньми, в якому жінка летіла з Кіто, то великий мозок переконав її віддати його в готельну пральню: Мері таки повірила адміністраторові з сумними очима, коли той пообіцяв, що на другий день до сніданку вона напевне дістане костюм у найкращому вигляді. Та, попри збентеження адміністратора, виявилось, що костюм, на превеликий жаль, також зник.

Але найгіршим із того, що накоїв мозок, опріч поради вчинити самогубство, було його вперте прагнення випровадити її до Гуаякіля, незважаючи на всі повідомлення про загальнопланетну фінансову кризу, всупереч тому майже очевидному прогнозові, що «Круїз віку до витоків природи», квитки на який були розпродані тільки місяць тому, скасують через відсутність пасажирів.

її гігантський розумовий апарат подеколи діяв досить примітивно. Так, він не дозволяв їй спускатися вниз в одязі піхотинця на тій підставі, що іншим постояльцям, хоч готель був майже порожній, її вигляд, мовляв, здасться смішним. «Вони за спиною глузуватимуть з тебе, — нашіптував їй мозок. — Вони гадатимуть, що ти якась жалюгідна дурепа! Твоє життя й так пішло шкереберть. Ти втратила чоловіка, втратила вчительську ниву, не маєш дітей чи когось такого, заради кого варто жити, отже, найкраще — піти геть від усього цього лиха за допомогою чохла на одяг. Що може бути легше? Що може бути безболісніше? Що може бути розумніше?»

Треба віддати