Бог Світла - Роджер Желязни

— Просто ми цього не знаємо. Та я побоююсь…

— Тоді рушаймо звідси негайно, я безоглядно довіряю твоєму передчуттю. Ти маєш куди більше снаги, ніж будь-хто з нас, Вигнанців. От мені, скажімо, коштує величезної напруги повернути собі колишній чарівний образ бодай на кілька хвилин…

— Сила, що є в мені, — сказав Яма, доливаючи їй чаю, — збереглася незайманою, бо джерело її — зовсім не те, що у вас.

І Яма всміхнувся, блиснувши разком великих рівних зубів. Посмішка захопила краєчок рубця на його лівій щоці й потяглася вгору, до кутика ока. Він підморгнув богині, наче поставив крапку після сказаних слів, і провадив: — Моя могутність переважно походить від знань, навіть Владарі Карми не змогли вирвати їх у мене. Могутність же більшості богів залежить від особливої фізіології, яку вони частково втрачають, коли переселюються в нове тіло. Минає час, і мозок, що так чи інак зберігає пам’ять, змінює будь-яке тіло — до певної міри, — він породжує новий гомеостаз, а це обумовлює поступове повернення могутності. Моя, однак, повернулася швидко й тепер уся при мені. Адже навіть якби це було не так, у мене лишаються мої знання, і я користаюся ними, як зброєю, — а це і є могутність.

Ратрі сьорбнула чаю і сказала:

— Байдуже, які джерела в твоєї могутності, та коли чуття твоє підказує, що нам треба звідси рушати, ми повинні вирушити. Як скоро?

Яма розв’язав капшучок з тютюном і, поки говорив, заходився крутити цигарку. Ратрі спостерегла, що його смагляві гнучкі пальці завжди рухаються так зграйно, ніби перебирають струни музичного інструмента.

— Про мене, то нам не варто баритися тут довше, як на тиждень або днів десять. За цей час треба відлучити Сама від цієї місцини.

Ратрі кивнула.

— І куди подамося?

— Кудись у маленьке південне князівство, де ми зможемо вільно собі ходити і де нас ніхто не знайде.

Яма закурив і затягся димом.

— Я маю кращу ідею, — озвалася Ратрі. — Знай же, що під личиною смертної я — власниця Палацу Ками[10] в Кайпурі.

— Блудинцю, святоблива паніє?

Вона насупилась.

— Так його незрідка взиває голота, а тобі зась, і кинь глузувати, величаючи мене «святобливою панією», як у тому прадавньому анекдоті! Палац Ками — то місце спочинку, насолоди, святості, та ще й приносить мені найбільше зиску. То, я певна, була б найліпша криївка для нашого підопічного, поки він підрихтує свої сили, а ми — свої плани.

Яма ляснув себе по стегну.

— Го-го-го! Ну хто здумає шукати Будду серед блудниць? От і добре. Чудово! Мерщій же в Кайпур, люба богине, — у Кайпурі в Палац Кохання!

Ратрі скочила на ноги й тупнула сандалією по кам’яній підлозі.

— Я не бажаю, щоб ти говорив так глузливо про мій заклад!

Яма опустив очі й насилу зігнав з обличчя усмішку, а тоді теж підвівся і відважив їй уклін.

— Даруй мені, люба Ратрі, але це було таке несподіване відкриття…

Він затнувся й відвів погляд убік. А коли знову поглянув на неї, то був сама розважливість та добропристойність і провадив:

— Першу мить мене просто приголомшила явна, здавалося б, несумісність. Але тепер я визнаю твою мудрість. Це ж ідеальне прикриття, воно приносить тобі не тільки багатство, а й щось куди важливіше: то джерело довірчої інформації від купців, воїнів і жерців. А вони — невід’ємна частина суспільства. І все це дає тобі певне становище й право голосу в громадському житті. Бути богом, богинею — одна з найстародавніших професій у світі, то кому ж, як не нам, богам-паріям, шукати захистку в тіні іншої, теж освяченої віками, традиції! Честь і хвала тобі за мудрість і передбачливість. Ні, я не скажу й слова лихого про підприємство нашої благодійниці й спільниці. Навпаки, я жду не діждуся, коли ми вирушимо туди.

Ратрі всміхнулась і знову сіла.

— Я приймаю твоє єлейне вибачення, о сину змії. Що не кажи, а довго гніватися на тебе несила. Будь ласкавий, налий-но мені ще трохи чаю.

Вони сиділи собі любенько — Ратрі попивала чай, Яма посмоктував цигарку. Вдалині грозові хмари затулили півкраєвиду. Згори на наших співбесідників ще світило сонце, проте вогкий холодний вітер задував і до них у криту галерею.

— Ти бачив кільце, оте залізне, що його носить Сам? — спитала Ратрі, жуючи другу цукерку.

— Бачив.

— Тобі не відомо, звідки воно в нього?

— Ні!

— І я не знаю. Проте, здається мені, нам треба вивідати, що то й до чого.

— Атож.

— З якого боку нам підступитися?

— Я дав завдання Текові. Йому куди легше, ніж нам, блукати лісовими хащами. Оце зараз він ходить за ним назирці.

Ратрі кивнула:

— От і добре.

— Я чував, — озвався Яма, — що боги й досі коли-не-коли навідуються до найуславленіших палаців Ками, розкиданих по всіх усюдах; зазвичай вони з’являються під чужою личиною, але часом — у всій своїй могутності. Це правда?

— Правда. Ось торік бог Індра[11] завітав у Кайпур. А років три тому заявився був Крішна[12]-самозванець. З усієї компанії Небожителів Крішна-Невтомний завдає найдужчого жару палацовій обслузі. Цілісінький місяць він влаштовував оргії, внаслідок чого мало не всі меблі були потрощені й знадобилися послуги багатьох цілителів. Він майже спустошив винний льох та комору. А потім якось уночі грав на своїй сопілці. Взагалі, хто почує гру старого Крішни, ладен пробачити йому все що завгодно. Але тієї ночі ми чули не його магічну гру, бо істинний Крішна — один-єдиний: темний і волохатий, червоні очі мов жарини горять. А цей самозванець абияк дудів у свою дуду й витанцьовував на столах, здіймаючи страшенний шарварок.

— Гадаю, він заплатив за цей бешкет не тільки своїми піснями?

Ратрі зареготала:

— Таке скажеш, Ямо! Навіщо ці риторичні запитання?

Він випустив кільце диму.

— Сур’я, сонце, вже майже в облозі, — мовила Ратрі, зазираючи в небесну височінь, — а Індра вбиває дракона[13]. Ось-ось ринуть дощі.

Сіра запона накрила згори монастир. Дужче повіяв вітер, на стінах затанцювали краплі. Бісерна завіса дощу затулила відкриту частину галереї, куди вони дивилися.

Яма підлив собі чаю, а Ратрі з’їла ще одну цукерку.

Тек пробирався крізь лісову гущавину. Він перестрибував з дерева на дерево, з гілки на гілку, придивляючись до слідів унизу. Хутро його було мокре, бо за кожним порухом листя струшувало на нього маленькі зливи. Хмари клубочились у Тека за спиною, але на сходовому небокраї ще сяяло світанкове сонце, і ліс вигравав іскристими барвами в його пурпурово-золотавому світлі. У переплетених гілках і