Бог Світла - Роджер Желязни
Коли Ратрі й Тек наблизилися, кілька ченців, добре вишколені й завжди незворушні, не витримавши, ахнули. Тек швидко обернувся до жінки, що стояла поруч нього, й аж відступив на крок назад, так йому забило дух.
Де й ділася низенька зажурена матрона, з якою він щойно розмовляв. Тек знову бачив перед собою безсмертну Ніч, про яку написано: «Богиня заполонила собою широкий простір, від глибин до висот. Її блиск розганяє пітьму».
Він зупинив на ній погляд лише на мить — і заплющив очі, засліплений. Вона ще не втратила своєї колишньої Подоби. Свого Образу.
— Богине… — почав Тек.
— Ходімо до того, хто спить, — мовила вона. — Він заворушився.
Вони підійшли до ложа.
Такою ця сцена й закарбувалась відтоді — у священних храмах на фресках та в настінному різьбленні, а також у численних палацах в розписі на стелях — сцена пробудження того, кого знали під різними іменами: Магасаматман, Калкін, Манджусрі, Сіддхартха, Татхагатха, Приборкувач демонів, Майтрея, Просвітлений, Будда і Сам. Ліворуч од нього стояла Богиня Ночі, праворуч — Смерть; у ногах ложа скоцюрбився Тек, мавпа, — одвічний символ співіснування тваринного й божественного.
Пробуджений мав звичайнісіньку тілесну оболонку — смаглявий, середнього зросту й віку; риси обличчя правильні, нічим не примітні. Коли він розплющив очі, присутні побачили, що вони в нього темні.
— Вітаю тебе, Боже Світла! — звернулась до нього Ратрі.
Очі закліпали. Погляд не міг зосередитись. У кімнаті всі завмерли.
— Вітаю тебе, Магасаматмане-Буддо! — мовив Яма.
Очі втупились у далину, не бачачи.
— Вітаю, Саме, — озвався Тек.
Чоло легенько збрижилось, погляд ковзнув убік, упав на Тека, перебіг по всіх присутніх.
— Де я?.. — прошепотів гість.
— У моєму монастирі, — відповіла Ратрі.
Він незворушно дивився на її сліпучу вроду. А тоді так міцно заплющив очі, аж у їхніх кутиках залягли зморшки. Болісний усміх скривив йому дугою уста, зуби стислися — мов стріли тенькнули.
— Ти справді той, кого ми викликали? — спитав Яма.
Він не відповів.
— Ти той, хто бився всмерть з Небесним військом на берегах Ведри?
Уста розпружились.
— Ти той, хто кохав Богиню Смерті?
Очі зблиснули. Невиразна посмішка майнула на устах.
— Це він, — мовив до присутніх Яма. А тоді до гостя: — Хто ти, чоловіче?
— Я? Я — ніхто, — відповів той. — Мабуть, я листок, закручений виром. Пір’їна, підхоплена вітром.
— Гірше нікуди, — зауважив Яма, — бо на світі вистачає і листя, і пір’я, а я так довго працював не затим, щоб їх стало більше. Я кликав сюди чоловіка, спроможного вести далі війну, яка загасла через його відсутність, — чоловіка могутнього, який міг би кинути свою могутність проти могутньої волі богів. Я гадав, ти і є той чоловік.
— Я… — погляд його знову ковзнув убік, — Сам. Я — Сам. Колись давно-давно… Я таки бився, хіба ні? Було багато битв…
— Ти був Великодушний Сам, Будда. Пригадуєш?
— Може, й був… — У його очах поволі замерехтів вогонь. — Так, — мовив він невдовзі. — То був я — найсмиренніший у гордоті, найгордовитіший у смиренні. Я боровся. Я вказував Шлях якийсь час. А тоді знову боровся і знову вів за собою, не гребуючи ні політикою, ні магією, ні отрутою… Я бився смертним боєм, таким жаским, аж навіть сонце відвернуло своє обличчя від тої різанини: я бився з людьми й богами, звірами й демонами, з духами землі й повітря, вогню й води, з ящерами й кіньми, з мечами й колісницями…
— І зазнав поразки, — доказав Яма.
— Так, я зазнав поразки, то правда. Але ж ми їм всипали, ще й як! Ти, Боже Смерті, правив моєю колісницею. Тепер я все пригадую. Нас захопили в полон, і Владарі Карми чинили над нами суд. Ти врятувався від них, скориставшись з Енергії Смерті та Засобу Чорного Колеса. Я ж — не зміг.
— Саме так воно й було. Владарі Карми докопалися до твого минулого й винесли тобі вирок. — Яма позирнув на ченців, які тепер сиділи долі, посхилявши голови, і стишив голос. — Присудити тобі вмерти навічно, безповоротно означало б зробити з тебе мученика. Дозволити ж тобі гуляти по світу в будь-якій подобі означало б лишити двері відчиненими для твого повернення. А тепер згадай: якщо ти обікрав Гаутаму, — який жив за інших часів і в іншому місці, — привласнивши його вчення, то вони, навпаки, обікрали його життєпис, втаївши розповідь про те, що він скінчив свої дні як смертний серед людей. Отож судді засудили тебе до Нірвани. Тільки атман[4] твій перемістили не в інше тіло, а в величезну магнітну хмару, що огортає цю планету. То було понад півстоліття тому. Тепер офіційно ти аватара[5] Вішну, чиє вчення не раз криво тлумачили деякі з його найбільш ревних послідовників. А як особистість ти існував відтоді лише у вигляді саморегульованих електромагнітних хвиль, що їх мені й пощастило захопити.
Сам заплющив очі.
— І ти посмів усе-таки вернути мене назад?
— Атож.
— Я весь час усвідомлював стан свого існування.
— Я так і знав.
Сам розплющив очі, вони заблищали.
— І ти наважився викликати мене аж звідти?
— Так.
Сам похилив голову.
— Недарма тебе називають Богом Смерті, Ямо-Дхармо. Ти вихопив у мене кінцевий досвід. Ти розбив на темному камені своєї волі те, що перебуває поза межами людського сприйняття і смертної слави. Чому ти не лишив мене там, де я був, в океані буття?
— Тому, що світ потребує тебе й твого смирення, твоєї побожності, твого великого вчення і твоїх макіавеллівських підступів.
— Ямо, — відповів Сам, — я старий-престарий, мені стільки літ, скільки й людині на цім світі. Я був одним із Перших, ти ж знаєш. Одним з найперших, хто прибув сюди — будувати оселю й жити. Решта всі на цю. пору вже повмирали або поробилися богами — dei ex machini[6]… Талан усміхався й мені, але я випустив його з рук. І то бувало не раз. Я ніколи не жадав стати богом, Ямо. Справді не жадав. То тільки пізніше, коли я побачив, що вони виробляють, я почав накопичувати в собі силу — скільки міг. Та було вже запізно. Вони поробилися надто могутніми. І тепер я лише бажаю спати віковічним сном, знову спізнати Великий Супокій, вічне блаженство, слухати, як співають зорі над берегами неозорого океану.
Ратрі нахилилася й
