Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров

а зала все ще повнилася містичними звуками, які не чуєш, а тільки відчуваєш. Нарешті зникло і те таємниче гудіння, і органіст, що завмер на хвилю, підвівся і став обличчям до публіки; його кругле лице сходило радістю. Адже це свято творчості, і його поділяють сотні слухачів. Мені стало трохи заздрісно — я теж творець! Та свої успіхи я святкую один; ну ще двоє-троє колег, що читають журнал «Генетика», скажуть або напишуть свою думку. А втім, згадав Демо. кріта: «Твої здобутки в тобі мають бути заховані…» І ще: «Мені досить кількох, досить, одного, не треба й жодного». А Нестор Іванович недаремно збирав біографії довгожителів. Крім умов, у яких мешкали ці люди, він шукав часову межу людського життя. В його альбомі є знімки старих, які прожили більше ста вісімдесяти років. Є навіть біографія такого собі Фоми Карне — англійця, який прожив 207 років. Де ж межа? Чи й справді «людське життя спіткнулося на півдорозі?» А може, й не на півдорозі, а на самому початку… Де той запобіжник, який спрацьовує, щойно людина «вибирає» свій час?.. З-під блакитної бані полилися звуки Фрескобальдової канцони, і деякий час я ні про що не думав, просто розчинився в тому мелодійному леготі. Та згодом емоційне поступилося раціональному. Мені спало на думку, що я, замість дошукуватись істини, дав утягнути себе в гонитву за привидом. Привидом, на якого людство полює від дня своєї появи. В різні часи «мисливці» обкладали його тісним кільцем, та щоразу ловили облизня. Бракувало знань, досвіду, до того ж хибними були методи. І от зараз вчені обклали привида, тісним, хоч і зашироким, кільцем. Цього разу йому важко буде виплутатися. Хтось його та вхопить. Може, тим, кому це поталанить, буду я…

Я відчував шалений приплив творчих сил. Щоб їх накопичити, мені вистачило п’яти днів яскравого сонця, Оксаниної ніжності і нічим не затьмареної безтурботності. На шостий я відчув, як моя творча машина, ніби підновлений і добре змащений двигун, набирає дедалі більших обертів. Після довгих умовлянь Оксана погодилася зостатися в пансіонаті до кінця серпня, я ж повернувся додому.

4

Мене й до від’їзду не впізнавали, а зараз, після того як я ще більше схуд і засмаг, взагалі мало хто помічав. Довго дивилася на мене і старша лаборантка в препараторській, куди я зайшов по ключ. Але в погляді її було більше кокетування, ніж дивування.

— Вас Ґречний домагався, — мовила вона, подаючи ключ. — Тричі заходив.

— Ну а ти ж, як тут? — звернувся несамохіть на «ти», чого раніше ніколи не робив.

— Та стережу кафедру, щоб не вкрали. — Вона аж зашарілася від мого панібратства.

— Коли питатиме ще, скажи, що нічого не знаєш…

Замикаючись у дослідницькій, я одразу відзначив, що повітря не таке затхле, як мусить бути при зачиненому вікні. «Отже, — подумав, — Пилипчук узявся за науку». Але тут же переконався, що товариш мій не так погано вихований, аби марнувати відпустку. Мікроскоп, склянки з препаратами, стіл Пилипчука покривав шар пилу. Натомість мій стіл ретельно витерто, папери в шухлядах в такому порядку, в якому я їх ніколи не тримав, а Коваленків архів лежить рівненькими стосами. Попередня підозра, що хтось цікавиться моїми записами, переросла в певність. Щось неприємне було в тому відкритті, але виймаючи з портфеля лабораторний журнал, якого приніс із собою, я посміхнувся: адже тому, хто тут рився, конче припекло стати молодим.

Мета мого приходу на кафедру — взятися за впорядкування наукової спадщини Коваленка, яку я останнім часом занедбав. Та передусім мушу обміркувати і записати спостереження над собою. А писати є про що. В моїй пам’яті останнім часом виникають яскраві картини дитинства. Вірші і уривки з творів, які нам задавали в школі. Сьогодні, наприклад, взявши англійський журнал «Природа», я прочитав у ньому статтю з генетики, забувши навіть про словник. Тільки перегодя завважив, що журнал іноземний. Колись, при вивченні англійської мови, я писав на окремих картках по двадцять слів (переклади — на звороті) і, вряди-годи виймаючи картку з кишені, заглядав до неї. Я тоді звернув увагу, що одні слова прямо самі в голову лізли, інші ж, скільки б їх не повторював, не запам’ятовувалися. А зараз оті всі слизькі слова лежать у моїй пам’яті на видноті. Не треба їх і згадувати… Так само, як англійські слова, мені пригадалися рядки з монографії Нестора Івановича: «Ділянка головного мозку, яка бере участь у виникненні слідів пам’яті, надто чутлива до браку кисню. Саме в цій ділянці в процесі старіння нагромаджується ліпофусцин, до того ж у більшій кількості, ніж в інших частинах головного мозку». Я також пригадав, що одна з складових ліпофусцину — каротиноїди — здатна поглинати кисень. Серед нервових клітин головного мозку тварин часто трапляються клітини, в яких гранули ліпофусцину займають вісімдесят відсотків усього їхнього об’єму. Такі клітини зморщені, містять багато вакуолей, їхні ядерні структури фрагментовані… Чи ювенал не розчиняє ліпофусцин, виводячи таким чином баласт з клітини, водночас надаючи їй змогу поглинати таку кількість кисню, яка необхідна для її нормального існування? Мабуть, моя поновлена пам’ять є, хоч і непрямим, але доказом того. Раніше, щось обмірковуючи, я часто напружував пам’ять. Зараз же стільки всього напохваті, що доводиться напружуватись, аби з тієї лавини інформації відібрати потрібне. Ділянка головного мозку, яка бере участь у виникненні слідів пам’яті, чимось схожа на акумулятор: коли він новий, то і ємкість у нього велика, коли ж три-чотири роки на ньому від’їздиш, пластини засульфатуються, і ємкості стає тільки на підфарники. В моєму «акумуляторі» ніби щойно замінили пластини.

Я полишив інститут пізно ввечері, відчуваючи легке запаморочення і свербіння всього тіла… Вдома, незважаючи на пізній час, напустив у ванну води, сподіваючись, що купіль позбавить тіло сверблячки, яка допікала мені дедалі більше. «Трохи пересмажився на сонці», — заспокоював себе, згадуючи ялтинський пляж. Свербіння і справді зникло, коли я ніжився в теплій воді. Та щойно витерся, як відчув, що в тіло вп’ялися одразу міріади шпильок. Я ве знав куди подітись. А тоді вхопив сухий рушник; і почав ним розтиратися. Кляте свербіння зникало тільки там, де я натирався до синців. Спав кепсько, як у залі аеропорту, де дикторка щогодини повідомляє, що «у зв’язку з погодними умовами» рейс відкладається (уже вкотре!) ще на годину. Тільки будив мене не