Українська література » Фантастика » Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров

Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров

Читаємо онлайн Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров
розвинених (порівняно з постаттю) рук. Особливо притягували увагу короткі пальці, між якими мені ввижалися перетинки.

— Я викличу лікаря, — сказав він, і в його голосі вчувалося нетерпіння.

— У вас до мене діло?

— Та ні. Просто заглянув.

Він вийшов, не подавши руки, а я, напустивши у ванну теплої води, занурився в неї. Від тепла зробилося легко і навіть хороше. Чому в теплій воді людині завжди добре? Може, спрацьовує прадавній інстинкт риби, який таїться десь у генних лабіринтах? У тих лабіринтах багато чого криється. Всі оті чернеткові варіанти істоти, яка зараз знаходиться на вершині «піраміди», природа хоч і відкидала (так я відкидав свої перші скульптурні вправи), а проте інформацію про них зберегла. І не тільки Інформацію, а й «технологію» виготовлення. Через те, мабуть, вряди-годи й зустрінеш серед людей особу з рисами птаха, риби або тулубом амфібії, вже не кажучи про ближчих родичів людини — ссавців. Аналогічно ліпилася й свідомість: відсівалися одні прикмети, набувалися інші, а потім стався синтез багатомільйонорічного досвіду, внаслідок якого «темный и косматый зверь, сойдя с ума, очнулся человеком»[3]. На жаль, він прокинувся людиною лише в думці. Почуття ж — серед них і тваринний жах перед загрозою смерті — залишилися на тому ж рівні, що й до пробудження. Це я можу засвідчити… Промокаю тіло чистим простирадлом. З острахом розглядаю густу мережу тріщин, яка відповідає малюнку шкіри.

Попри серпневу теплінь, я одягнув білий гольф і, підкотивши комір під саме підборіддя, побачив у дзеркалі себе таким, яким був до хвороби.

Хоч двері й були відчинені, але в приміщенні стояв запах звіринця. Минувши довгий ряд кліток з морськими свинками, кролями й собаками, я зупинився перед кліткою з білими мишами. Угледівши мене, звірята попідводили писочки, нетерпляче засвітили чорними цяточками очей. У них, мабуть, уже виробився рефлекс: коли хтось підходить до клітки, то обов’язково кидає корм. Терпляче очікував, поки вони з’їдять печиво, яке приніс із собою, а тоді підняв засувку і взяв одну найдовірливішу тварину. Вона пухнаста, немов курча, яке недавно побачило світ. Обережно подув у шерсть. Мені здалося, мабуть, за браком світла, що зовні шерсть густіша, ніж при самій шкірі. Коли ж я вийшов на подвір’я, то, собі на диво, побачив, що звірятко було «зодягнене» не в шерсть, а в пташиний пух. На шкірі росли манюсінькі трубочки, які розпустилися густими кущиками білого пуху. Миша пискнула, коли я висмикнув з неї кілька тих «віничків».

Коли в дослідницькій я подивився на мишачий одяг через лупу — всередині в мене похололо. Отже, ювенал викликає мутації шкіряного покриву і того, що. на ньому росте. Знову це слово — мутації! Таке звичайне для біолога і таке страшне для хворого! А у воді, в якій відмочував простирадло, плавало багато волосся. Чи не виросте йому на зміну пір’я? Біологічно це вмотивовано. Людина, хоч і віддалилася від доісторичних пращурів, на безмежну часову відстань, але в її генетичних коморах старанно зберігаються непотрібні вже матриці клітин. Коли ж прочинити відповідну комірку архіву, як враз запрацює фабрика доісторичного білка, котрий вироблявся багато мільйонів років тому. Ювенал і є тим рубильником, що вмикає фабрику.

А може, не препарат Гусейнова вмикає той «рубильник», а якийсь домішок, що в нього випадково потрапив? Адже у ставропільчан усе гаразд. А втім, хтозна, гаразд чи ні. Минуло ж більше п’яти років відтоді, як Гусейнов надіслав листа.

Воістину, велика вченість — ще не мудрість. Це слова Коваленка, і мені здалося на мить, що чую його голос. Боязно підвести погляд на портрет, що на стіні, ніби то портрет моєї совісті. Мені було соромно не тільки через верхоглядство щодо ювеналу… Я захистив докторську, не виконавши шефового заповіту: розплутати механізм мутацій, що відбуваються при заміні одного гена іншим. Скористався з його смерті, щоб «проштовхнути» сирий, а подекуди сумнівний матеріал. Присвята світлій пам’яті, яку не без дипломатичних маркувань я надрукував на титулі докторської, зробила своє діло. До того ж опоненти ще пам’ятали відгуки Коваленка про мої здібності й працьовитість. Захист пройшов під знаком пам’яті Нестора Івановича. Говорилося, мабуть, більше про досягнення його школи, ніж про мій скромний внесок у науку. Тривалий час я вважав, що захистився в борг. Після захисту навіть подвоїв старання, але й досі того боргу не сплатив. Та й ніколи не сплачу, бо механізм мутацій при заміні генів розплутав Сергій — чоловік, монографію якого я, образно кажучи, «зарубав». Відчув, як боляче мені від того колючого клубка всередині, який зветься совістю. Коли б тільки зарубав книжку… Я описав свій, так би мовити, гіпотетичний, механізм і отже, якщо та книжка й побачить світ, то його експериментальний матеріал лише підтвердить мою гіпотезу.

Із задуми вивів шурхіт одягу і запах «Білої акації». Я й не почув, як зайшла старша лаборантка. Спочатку впала в очі її довга спідниця, скроєна з пурпурової у фіолетову смугу тканини, а потім побачив маленьку голівку з короткою зачіскою.

— Я мушу вже йти, — мовила вона, з подивом розглядаючи кисті моїх рук, недоречний для серпневої спеки гольф, — ключ, будь ласка, вахтерові віддайте.

Лаборантка вперше звернулася до мене в безіменній формі, ніби не мала певності, що це саме я — Віктор Степанович Негуренко.

Коли за нею зачинилися двері, я глянув на годинник. Третя. Вже треба йти і мені. На мене, мабуть, чекає лікар. Він сподівається, що в записах, які маю йому принести, віднайде джерело алергенів. Ним може бути кішка, собака, звичайний кожух, рослини, ліки. Ним може бути й людина. Нічого я йому не напишу — не бажаю в його очах бути жертвою, хоч би й наукового експерименту.

На інститутське подвір’я, де стояло моє авто, виходив крадькома, як злодій, — боявся спіткати ректора… А гіпотеза таки моя. Я не мав експериментального матеріалу. Це правда. Але ж я й не привласнив чужого. Я багато років ламав голову над тим механізмом, шукаючи єдиний правильний шлях його дії (щоправда, теоретично). Навіть покійний Коваленко схвалював мою робочу гіпотезу. Я її й опублікував як робочу. А те, що на очі потрапив матеріал, який робив із неї теорію, то це таке діло… Я ж його не запозичив.

Повітря в квартирі було задушливе, і я залишив двері прочиненими. Стягуючи гольф, я

Відгуки про книгу Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: