Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров
Перші зрушення я відзначив не в зовнішності, а в психіці. Мене вабило ліпити. Спочатку я успішно боровся з цією забаганкою, занурюючись із головою в досліди і роботу над упорядкуванням наукової спадщини Коваленка. Та потім зазначив, що й схиляючись над бінокуляром, подумки розмішую глину й обмірковую форму скульптури. Це бажання щодень підсилювалось, і навіть моя тренована воля поступилась. Я змушений був купити пластилін… Чого тільки не з’являлося з-під моїх пальців! Я ліпив усе, що створила природа: від слимакової спіралі до спіралі нуклеїнової кислоти. До того ж останню, зроблену з дроту і кульок різноколірного пластиліну, показав Пилипчукові, чим його неабияк здивував. Він навіть порадив демонструвати її студентам. Моя модель відрізнялася від існуючої тим, що на ній було виділено кожен ген. Я міг пошкодити один із генів і пояснити зміни, яких зазнавала б від того клітина; я міг з допомогою моєї моделі пояснити механізм можливих мутацій і те, чому, наприклад, шкіра ссавця (зокрема й людини) вкрита волоссям, шкіра птаха — пір’ям, шкіра рептилії — роговими наростами, а шкіра риби — лускою. Я міг пояснити і таке явище, як монстризм — коли народжуються діти з певними ознаками тварин. Віддаючись цьому заняттю, сподівався, що з часом захоплення пригасне і я знову вийду на «бігову доріжку», котру останнім часом украй занедбав. Та марно. Незабаром я вже відчував, що не можу вдовольнитися пластиліном і потребую глею, до того ж білого, слизького, з яким ми бавилися в дитинстві. Нестерпно кортіло ліпити погруддя Оксани і хлопчика, мого майбутнього сина, але ліпити їх із жирного пластиліну здавалося блюзнірством.
Біля моєї машини крутиться хлоп’я — син самітньої ринки з сьомого поверху. Коли смеркне, я завжди чую її низький потужний голос: «Василю!» Але з балки, де грається хлопець, ні звуку. Тоді вона вже не гукає, а кричить: «Ваську! Чорти б тебе забрали!» Той одразу відгукується: «Га, мамо?» — «Іди хутко додому!» Через півгодини діалог повторюється, а ще за півгодини я чую голос Василевої мами уже в балці, з якої валує дим.
— Хочеш, покатаю? — питаю хлопця. Він поспішно киває.
— Піди тільки в мами запитай.
— Вона на роботі, — каже хлопець.
Він мовчить, його бистрі оченята перебігають з одного приладу на інший. Особливо йому подобається, як блимає зелена стрілка сигналу повороту.
— Ти любиш ліпити з пластиліну? — питаю.
— Ага.
— А з глею?
— Теж.
— Ми зараз поїдемо по глей. Але спершу заправимось. Заразом і запитаєш дозволу. Здається, мама твоя на заправці працює?
Хлопець киває, й цікавість на його обличчі змінюється радістю. До самої заправки Василь мовчить, його погляд фіксує кожен мій рух і кожен рух стрілки.
Ми їдемо в інший край міста, туди, де живуть мої батьки і звідки ми з Юрком Сандулом вирушали приміським автобусом по глей.
… Гай-гай, немає вже більше глибокого яру. Є великий кількаярусний кар’єр, в якому потужні екскаватори вантажать на КрАЗи глину. Дорога більше нагадує річку з рудої пилюки. Щоразу, коли повз нас проїздить ваговоз, нас огортає морок, хоча в небі-яскраве липневе сонце.
— Ми як у підводному човні, — озивається Василь. — Ага, тільки локатора немає. — Зупиняю машину, бо далі їхати небезпечно.
Коли слабий вітерець нарешті зсуває пилюку, я бачу попереду джерельце, що проклало собі шлях через дорогу і впадає в невеличку річку. Самої річки не видно, та контури її визначають верби і очерет. Ми виходимо з машини, і хлопча зненацька ушкварює по дорозі, здіймаючи пишний хвіст куряви. Я ж іду понад потічком у той бік, де колись була розщілина, і, о диво, бачу молочно-біле ложе струмка. Наш глей зостався! Екскаватори вибирають верхні шари рудої глини для цегельних заводів, нижчі ж не чіпають. Щойно мої руки занурилися в прохолодний струмок і торкнулися тугого дна, як я відчув себе раптом у дитинстві. Мені на мить здалося, що хлопчина в запилюжених черевиках, який прямує до мене, то Юрко Сандул… Ми мовчки вовтузимося біля струмка, набираючи нові й нові вальки податливого глею.
Уже кілька вечорів я не чув голосу Василевої матері. А сьогодні зустрівся з нею віч-на-віч, коли повертався додому після ранкового бігу. Тонка квітчаста сукня облягала звабливі форми її постаті. Вона не була гладкою, проте видавалась огрядною, рум’яною молодицею. А в її великих, невідомого кольору, очах проглядалася цікавість.
— Що ви зробили з моїм сином? — розлігся в тісному під’їзді її могутній голос. — То, було, не заженеш, а тепер навіть у кіно не виманиш. Бабрається в глині з ранку до вечора, як та очмана. — Якусь мить вона розглядала мене з голови до синіх кедів, а тоді додала: — А мені чомусь здавалося, що ви старші літами…
Піднімаючись у ліфті, я подумав про якусь невідповідність у цій жінці.