Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров
Прошу тебе, друже, не зволікай! Нам з тобою зосталося дуже мало.
Бувай здоровий!
Твій І. Гусейнов».
У моїх руках препарат, який справляє на організм ювенільну дію. З п’ятдесяти білих мишей, яким я колись його ввів, не загинуло жодної. Натомість контрольна партія вимерла від старості ще кілька років тому. На жаль, я не можу зараз порівняти теперішній фізичний стан тварин з тим, яким він був у перші місяці після введення препарату зокрема для кожної миші, бо номери незмивної фарби на їхніх спинках зникли, мабуть, у період линьки. Але зовні — це здорові, жваві тварини. Таким чином, препарат перевірено, і мені залишається тільки надіслати наслідки перевірки його творцеві. Але хто такий Гусейнов?
Знімаю трубку, набираю номер Сорочинського.
— Алло, це ти, Костю?
— Я. А хто мене питає?
— Негуренко…
— А-а, Негуро! Не впізнав твого голосу — багатим будеш.
— Костю, тобі не доводилося десь зустрічати такої абревіатури — НРР — нафтова ростова речовина?
— Вперше чую.
— А ім’я Ісмаїла Гусейнова тобі ні про що не говорить?
— Ні.
— Маю ще одне питання. Твоя новенька ще не пішла додому?
— Чого б то? Ми ж до п’ятої. Слухай, а хто вона тобі? Родичка?
— Певною мірою. Дружина.
— Негуро, відколи я тебе знаю, а знаю двадцять вісім років, ти не дуже був схильним до гумору.
— От через це й мусиш сприймати мої слова як істину.
— Та в вас бо з нею и прізвища різні! — втоми в голосі Сорочинського як і не бувало.
— І штампу в паспорті поки що бракує, — додаю я. — І все ж, — усміхаюсь у трубку, — ми — молодята.
— Ага. Надто ти.
— Ну, колего, ми так не домовлялися. Замість привітати товариша і побажати…
— Вибач, Негуро. Не ображайся!
— Гаразд… Перекажи Оксані, щоб чекала мене на зупинці біля вашого інституту.
Шукаючи в телефонній книзі номери коду і довідкового бюро міста Баку, я водночас думаю над можливим механізмом дії ювеналу на організм. Якщо дотримуватися точки зору Верцара, то нафтенова кислота мусить гальмувати старіння колагену, надавати попередньо втраченої еластичності, сприяти фізіологічній регенерації. І воднораз, мабуть, впливає на фібробласти — основний клітинний елемент з’єднувальної тканини. Але то вже клопіт власника препарату. На мить відчуваю прикрість, що не я той власник.
Жіночий голос, який прийняв у мене замовлення, по кількох хвилинах мовить із вкрадливим східним акцентом:
— Ми маємо тільки його робочий телефон.
Коли я, набравши номер, попрохав покликати до телефону Ісмаїла Гусейнова, чоловік, що озвався на тому кінці, замовк, і я вже подумав, що натрапив на якогось нечему, та раптом він запитав:
— А хто ним цікавиться?
Я назвався, згадав також про Коваленка.
— Академік Гусейнов два роки як помер…
— Від чого?.. — вихопилося в мене.
— Від старості, — відповів спокійний голос. — Йому було дев’яносто.
По недовгій паузі я запитав:
— А скажіть, у вас нафтовою ростовою речовиною хтось займається?
— Ні, — на тому боці, мені здалося, від мого запитання зітхнули. — Ми вже давно передали цю розробку сільському господарству.
Людині властиво не замислюватися над тим, «коли проб’є «пора!» дзвонар — всевладний час із позахмар’я»[1]. Вона починає клопотатися тільки тоді, коли почує його перші дзвони. Мабуть, те ж сталося і з Гусейновим. Він кинувся шукати вихід тоді, коли залишилося дуже мало часу. Чи не тому геронтологія розвивається такими повільними темпами, що до неї звертаються зрілі люди, яким уже часто бракує фантазії, гнучкості думки, сили подолати власну інерцію. З годину тому я шкодував, що ювенал — не мін винахід, а зараз, відчувши себе опікуном, розгубився. Адже наді мною тяжіє моральний обов’язок передати препарат людям. Питання тільки: передати таким, яким він до нас потрапив від Гусейнова, а чи дослідити повніше… Мені прийшло в голову порівняти кількість нервових клітин головного мозку тварини, яка зазнала дії ювеналу, і звичайної старої миші. Оскільки відомо, що з віком кількість нейронів головного мозку зменшується. Дехто навіть вважає, що тривалість життя визначається швидкістю їх загибелі. Мабуть, так воно і є — це завдяки їм узгоджено функціонують ЗО трильйонів клітин людського організму, від їхньої кількості залежить надійність і стійкість системи, що зветься організмом. А стан з’єднувальної тканини — колагену — це тільки окремішній випадок впливу нейронів.
Свіжий вітерець повіває в прочинене вікно, бавиться фіранками. Блакитні вдень, зараз, у ранкових сутінках, вони нагадують павутиння. Моє вікно виходить на балку. Я часто, щось обмірковуючи, дивлюся на зелене шумовиння. О п’ятій ті застиглі зелені хвилі ще покриті сизим тумаком. Оксана, мабуть, бачить приємний сон, бо на обличчі лагідна усмішка. Кохана лежить на правому боці, волосся чорним серпанком вкриває плечі І шию. Я не перестаю дивуватись із тієї видовженої жіночої шиї. В мене бубнявіє нове почуття до цієї дівчини — почуття батьківської ніжності. Я торкаюся губами її чола й накидаю на плече ковдру. Від дотику ковдри довгі вії сіпаються, вона розплющує очі.
— Спи, спи, ще рано, — кажу пошепки.
Її сумка стоїть у сінях, зібрана ще з вечора, а до аеропорту їхати всього двадцять хвилин. Батьки, перед тим як відбути за кордон, лишили їй путівку в пансіонат, який знаходиться в Ялті. Оксана спершу відмовлялася, та я наполіг. Після екзаменів їй потрібен відпочинок. Моя порада була продиктована розумом, а не серцем, Спадає на думку, що досі, розглядаючи під мікроскопом пайпотаємніше людського виду, я не помічав людини. А зараз уперше спізнав радість бачити людину. Я сиджу, цілу годину біля ліжка, не зводячи з Оксани погляду, ніби стережу її сон. Донедавна щасливі хвилини в мене були пов’язані з вдалим експериментом, з публікацією в солідному журналі; якийсь час я втішався званням професора, а от справжнє людське щастя прийшло до мене з цією дівчиною… Відчуттю інтимного щастя не можуть завадити навіть надзвичайні обставини, які виникли в зв’язку з дослідженням ювеналу. Нейрохірурги представили мені дивні результати: у мозкові миші, якій я ввів шістдесят чотири місяці тому
