Українська література » Фантастика » Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Читаємо онлайн Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
в офіцерському клубі в Сан-Дієґо, коли до них дійшла звістка про Келлі й трапунок у Мілай 4[81]. Старкі грав у покер із чотирма товаришами, двоє з яких тепер були членами Об’єднаного комітету начальників штабів США. Про гру одразу ж забули, зовсім забули: чоловіки взялися обговорювати, що цей випадок зробить з армією, адже у вашингтонській пресі панувала атмосфера полювання на відьом, і йшлося не про одну з ланок, а про армію загалом. Один із них — чоловік, який наразі міг напряму дзвонити жалюгідному хробакові, який із 20 січня 1989 року видавав себе за президента країни, — обережно поклав карти на повстяне покриття стільниці та сказав: «Джентльмени, стався прикрий інцидент. А коли трапляється прикрий інцидент, у якому фігурує будь-яка гілка Збройних сил Сполучених Штатів, ми шукаємо не коріння, а гілки, які краще обстригти. Армія — наші мати й батько. Коли приходиш додому й бачиш, що матір зґвалтовано, а батька побито й пограбовано, перш ніж дзвонити в поліцію або починати розслідування, ти прикриваєш їхню наготу. Бо ти їх любиш».

Ні до, ні після того Старкі не чув такої гарної промови.

Тож він відімкнув нижню шухляду стола й намацав там тоненьку блакитну папку, перев’язану червоною плівкою. «ЯКЩО ПЛІВКУ РОЗІРВАНО, ПОВІДОМТЕ ВСІ ОХОРОННІ ПІДРОЗДІЛИ» — було зазначено на обкладинці. Старкі розірвав плівку.

— Перша базо, ви там? — торохкотів голос. — Ми вас не чуємо. Повторюю, не чуємо.

— Я тут, «Леве», — сказав Старкі.

Він відкрив книгу на останній сторінці й провів пальцем колонкою, відміченою як «НАДЗВИЧАЙНІ КОНСПІРАТИВНІ КОНТРЗАХОДИ».

— «Леве», чуєте мене?

— Ясно й чітко, Перша базо.

— Троя, — підкреслено сказав Старкі. — Повторюю, «Леве»: Троя. Будь ласка, підтвердьте. Вам слово.

Тиша. Далеке мимрення білого шуму. Старкі мимохіть пригадав саморобні рації з дитинства, які виготовляли з двох бляшанок «Дель Монте» й двадцяти ярдів вощеної нитки.

— Повторюю…

— О Боже! — захлинувся молодий голос у Сайп-Спрінгс.

— Підтверджуй, синку, — сказав Старкі.

— Т-троя, — промовив голос. А потім іще раз, упевненіше: — Троя.

— Дуже добре, — спокійно сказав Старкі. — Благослови тебе Бог, синку. Кінець зв’язку.

— І вас, сер. Кінець зв’язку.

Клацнуло. Загудів білий шум. Знову клацнуло. Тиша. А тоді почувся голос Лена Крейтона:

— Біллі?

— Так, Лене.

— Я все записав.

— Чудово, Лене, — втомлено промовив Старкі. — Складай звіт так, як вважаєш за потрібне. Як вважаєш за потрібне.

— Біллі, ти не розумієш, — сказав Лен. — Ти вчинив правильно. Гадаєш, я цього не розумію?

Старкі дозволив повікам зімкнутися. На мить усі солодкі «колеса» полишили його.

— Благослови й тебе Бог, Лене, — сказав він тремким, близьким до зриву голосом.

Старкі вимкнув зв’язок і повернувся до монітора № 2. Чоловік склав руки за спиною, як «Блек Джек» Першинг — так, ніби оглядав свої війська. Він спостерігав за Френком Д. Брюсом та місцем його останнього спочинку. Трохи згодом Старкі заспокоївся.

———

Коли виїхати із Сайп-Спрінгс на трасу 36 і рухатися нею в південно-східному напрямку, то за день опинишся в Х’юстоні. Автомобіль, який мчав на швидкості вісімдесят миль на годину, був трирічним «понтіаком-бонвілем». Коли він вискочив на вершину пагорба й погнав донизу, виявилося, що дорогу заблокував непоказний «форд», і мало не сталась аварія.

Водій, тридцятишестирічний позаштатний кореспондент популярної «Х’юстон Дейлі», тупнув на гальма з підсилювачем — завищали шини, і ніс «понтіака» спочатку пірнув, а тоді хвицнув ліворуч.

— Святий Боже! — закричав із пасажирського місця фотограф.

Він упустив фотоапарат на підлогу й узявся похапцем натягувати ремінь безпеки.

Водій відпустив гальма, оминув «форд» узбіччям, а тоді відчув, що ліві колеса пробуксовують у м’якому ґрунті. Він натиснув на педаль газу — «бонвіль» зреагував кращим зчепленням і вискочив назад на асфальт. З-під шин чвиркнув блакитний дим.

«Сонце, ти хлопця свого любиш?

Він — людина честі.

Сонце, ти хлопця свого любиш?» — тим часом линуло з колонок.

Водій знову гупнув по гальмах, і «бонвіль» закляк посеред гарячого пустельного пейзажу. Тремкими від переляку грудьми він втягнув у себе повітря, а тоді зайшовся кашлем. Кореспондент почав злитися. Він дав задній хід і під’їхав до «форда» та двох чоловіків, які стояли позаду автівки.

— Слухай, — занервувався фотограф. Він був гладким і не встрявав у бійку з дев’ятого класу. — Слухай, може, краще просто…

Вискнули шини, фотографа кинуло вперед, і він крекнув — кореспондент знову зупинив «понтіак», тоді одним різким рухом поставив перемикач передач на режим паркування й вийшов на дорогу.

Скрутивши пальці в кулаки, він рушив до двох молодиків, які й досі стояли позаду «форда».

— Так, довбойоби! — крикнув він. — Через вас ми мало на хер не вбились, і я вимагаю…

Він відслужив в армії чотири роки. Добровольцем. Коли вони звели гвинтівки над багажником «форда», у нього якраз вистачило часу, аби впізнати зброю, — новенькі М-3А. Він шоковано закляк під променями техаського сонця й надзюрив у штани.

Кореспондент закричав. Подумки він розвернувся й біг до «бонвіля», та ноги з місця не рушили. Незнайомці відкрили вогонь, і кулі розірвали йому груди й низ живота. Він упав на коліна, виставивши руки в мовчазному, благальному жесті, і в ту ж мить за дюйм над його лівим оком влучила куля й знесла кореспондентові півголови.

Фотограф перегнувся через сидіння й усе бачив, однак не міг усвідомити, що сталось, аж доки ті двоє молодиків не переступили через тіло кореспондента й рушили до нього, звівши зброю.

Він ковзнув на водійське сидіння; у кутиках рота зібралися бульбашки теплої слини. Ключі й досі стирчали із замка запалювання. Він завів автівку, і водночас із його криком пролунали постріли. Він відчув, як машина заточилася праворуч, немов якийсь гігант копнув ліве заднє колесо, і кермо шалено затрусилося в його руках. «Понтіак» поскакав дорогою на продірявленій шині, підкидаючи фотографа. Наступної секунди велет копнув автівку з іншого боку. «Бонвіль» затрусило ще гірше. На асфальт полетіли іскри. Фотограф вив. Задні ободи «понтіака» деренчали й ляпали по дорозі чорною гумою. Двоє молодиків побігли до «форда», номер якого числився в підрозділі військових автомобілів Пентагону, і розвернулись — автівка окреслила на дорозі вузьке півколо. Коли «форд» вискочив з узбіччя та переїхав тіло кореспондента, його ніс сильно підкинуло. Сержант на пасажирському сидінні перелякано чхнув, забризкавши лобове скло.

Попереду «понтіак» клював носом на спущених, роздертих задніх шинах. Фотограф

Відгуки про книгу Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: