Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 - Віктор Рубенович Балаян
Летіла кіннота. Стукіт копит і надсадні крики. Постріли. Шаблі в руках. А весь світ, перевернутий догори, пульсував первісною магмою. Пахло порохом. На губах відчував присмак крові. Ліани поруч не було. І не міг підвестися, щоб роздивитись.
Вони не помітили зупинки. Не помітили тої миті, коли картини навколишнього зупинилися, сформувались у стійкі образи. Вони опинилися в самому пеклі якоїсь шаленої круговерті.
Зовсім близько побачив залізничну колію, а на ній — паровоз у хмарах диму і три пошарпаних дерев’яних вагончики. А вершники наздоганяли їх… Хто вони? З вагонів одстрілювались. Паровоз марно намагався на невеликому підйомі розігнати малий состав.
А в пам’яті ще лунали урочисті промови і бравурні марші…
Вона лежала горілиць на клаптику пожухлої трави серед рудого закіптюженого піску. Лежала закривавлена, якась жалюгідна і маленька, а годинник темпорального виходу, недоречно блискучий, недоречно правильної форми, як екран університетського телеінформатора, недоречно об’єктивно і безсторонньо світив зеленими цифрами на шкалі — 1920.
— Ліано, — прошепотів. — Ти жива?
Вона не рухалась. Дорій довго дивився на дівчину. Як усе безглуздо! І ніхто не допоможе.
— Ліано! — крикнув і не впізнав власного голосу.
Якось істерично кілька разів ударив її по щоці, і дівчина застогнала, повільно розплющила очі:
— Болить… — видихнула. — Де я? Що то за коні проскакали? То, мабуть, банда. Страшно, Дорію. І так самотньо. Ми такі самотні. Ходімо кудись. Швидше… — Ліана підвелась і сіла. Легкий вітерець куйовдив її золотаве волосся. — Мені страшно. Але це мине. Ми проживемо тут десять років, як і треба. Внесемо свою частку… Вже майже не боляче, можу дихнути на повні груди. Ми зараз підемо…
— Нам справді треба поспішати до людей. Як вони нас приймуть?
Зненацька за спиною пролунав хрипкий, деренчливий голос:
— Чьо сидите?
Дорій рвучко обернувся і побачив позад себе трьох підлітків: босі, в пошарпаних полотняних одежинах, закіптюжені, а в руці старшого, принаймні вищого за інших, — справжній револьвер.
Як важко починати. Дорій з усіх сил старався приховати своє хвилювання.
— Це, мо, із поїзда скакнули? — промовив найменший. — Ба, які чисті, точно — контра!
— Ви звідки?
Дорій напружився, мов струна, спробував усміхнутись і тихо проказав, намагаючись за цю коротку мить пригадати всі свої знання історії:
— Ми з Пітера…
— Ну да? — недовірливо протягнув середній.
— Та бреше, гад! Ти глянь, які в них часікі. В одної контри я вже такі бачив. Ану, пішли! — І старший наставив револьвер.
Дорій відразу зрозумів помилку. Годинники темпорального виходу треба було негайно зняти і заховати подалі. Ліана злякано зойкнула і враз підвелася на ноги.
— Він може вистрілити, — ледь чутно прошепотіла. — Давай повернемось… Чуєш? Ми ще можемо повернутись… — Пальці дівчини вже злякано лягли на маленьку блискучу головку годинника.
Натиснути на неї — і враз протягнеться невидима волосінь темпорального зв’язку з Центром. Ще можна повернутися. Тільки соромно… Але ж він зараз вистрілить!
Їхня одежа, також полотняна, як і в підлітків з револьвером, вражала чистотою, і взуття було непристойно нове, хоч у Центрі їм видавали “дрантя того часу”, і навіть кров на обличчі Ліани видавалась неприродно червоною і ясною.
— Ба, Пашко, вони про щось домовляються! Ану, зніми з них часікі!
Найменший підійшов і, смішно закопиливши губи, схопив за руку Дорія. Той не пручався, навіть допоміг.
Дорій і Ліана розуміли, що ЧАС, ця вічна нить, з якої зіткано життя, може обійтися і без них, без їхнього втручання у структуру глибинних циклів. Вони знали весь хід історії. Але їхнім завданням було внести в неї частку знань, уміння, енергії, своє слово і свою думку. Велике полотно великого всесвіту чекало від них їхнього штриха, аби ще на крок наблизитись до досконалості.
— Ну, от і все. — Ліана заплакала. — Як же ми тепер?
— Побачимо…
Босоногий Пашка ішов попереду і насвистував щось веселе. Старший, його кликали Яшею, ішов з рудим Грицьком позаду. Дорій фізично відчував спрямоване йому в спину дуло револьвера. Ліана, часто дихаючи, йшла поряд, міцно тримала Дорія за руку.
— Смішні часікі, — голос рудого Грицька за спиною.
— Чьо там смішного?
— Непопятні…
— Ану, покаж! Стій, контрики! Пашко, сліди за гадами! Бо повтікають!
Дорій з Ліаною не озирались. Розуміли, що підлітки роздивляються їхні годинники. І раптом… Голосно закричав Пашка. Закричав дико, неначе його зненацька привалила кам’яна брила. Потім кинувся бігти, задкуючи, впав і довго не міг підвестися. Нарешті схопився на ноги й помчав по шпалах.
Дорій повільно обернувся… Ні Яшки, ні рудого Грицька не було.
— Ліано! — крикнув. — Вони натиснули на грейфер кохлеара! — І раптом зігнувся в пароксизмі нервового сміху: — Ха-ха-ха! Уявляєш? Вони опиняться у майбутньому! Ха-ха-ха! Може, пройдуть увесь кохлеарний цикл!
— Тільки ми самі вже ніколи не повернемось додому, — тихо сказала Ліана.
Дорій з Ліаною вийшли на залізничне полотно і рушили до людей. За кілька годин були вже такі брудні, втомлені й голодні, що не викликали ні в кого ніякого почуття, окрім жалю.
— А наше перше втручання в історію відбулося тільки через два роки, — сказав Дорій. — Тоді ми вперше зрозуміли, що наша присутність у цьому часі потрібна…
Після цього, звичайно, почалися серйозніші справи, але тих днів нам не забути ніколи. Ось послухай…
— Ви в мене вже другий рік… — сказав старий Федосій і налив собі в склянку ще трохи самогону, випив, скривився і проводив далі: — Ви роботящі. А я таким довіряю. Щитай, ви мені зараз — як діти. От… — Федосій пригладив долонею рідку сиву бороду і дістав з кишеаі великий зелений кисет, натоптав люльку, неквапом закурив: — А час зараз такий, що без дітей, без помочі не проживеш. Підімнуть. Правда ж? Моїх дітей бог забрав. Царство їм небесне. От… Чув я, скоро прийдуть мій млип забирати. Мій млин! Я не панської крові, Дорію! Я все своїм горбом… Чи брешу? А ви мені, щитай, як діти, бо біля парового млина сам не впораєшся. Га? Я в п’ятому році теж ходив з вилами, панам півнів пускав. З бідних я. А потім землиці клаптик урвав. День за днем, та трохи й вилюднів. Дак вони прийдуть мого млина забирати! А яке ж мають право?! Що я, пан?! Чи контра якась? Щитай, бідняк. Ну — млин… А хто біля нього жили надриває? Вже ж не воші! Хай і собі роблять! Мені ніхто не дав. І не забирав я ні в кого! Га, Дорію?
Ліана підвелась і підсипала старому Федосієві ще вареної картоплі:
— Ви їжте, поки не задубіла. Їжте.
— А як там стара
