Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 - Віктор Рубенович Балаян
“Я розумію драматичність і навіть трагедійність твого життя. Але скоро я повернусь, ви всі будете моїми гостями. Тоді побачиш — батько казав правду…”
— Мені пора, — промовив Орлан Стах. — Я повернусь до вас. Ах, брате, домонтаре мій, — обняв Дорія за плечі. — Я вже й не думав, що ми колись зустрінемось.
Орлан Стах натиснув на маленьку блискучу головку на годиннику темпорального виходу…
Якусь мить горіла в небі яскрава зоря. І згасла…
У кабінеті голови Центру всесвітньої історії точилась розмова.
— Відверто кажучи, я хвилювався, — мовив біокібер Андреш. — Ви ж знаєте, я створіння досить забобонне. — Він відкинувся в глибокому кріслі. — А Орлан Стах цього разу дуже не хотів вирушати. Розумієте? Саме тому я говорив тоді з вами про…
— Але ж усе гаразд, Андреше. Орланові вдалося вільно здолати х’юстонську завісу… — мовив голова Центру Антон Іваничук.
— Так. Усе ніби гаразд… Ви знаєте, що Орлан знайшов свого брата?
— Знаю. Він розповідав…
— Орлан дуже не хотів вирушати цього разу… — знову сказав біокібер Андреш. — Мабуть, хотів бути з братом… Уявляєте, п’ятдесят вісім років розлуки… І знаєте, цього разу я бачив у його погляді тамований страх. А страх — це ж завжди передчуття біди…
— Не треба, Андреше… Поговоримо про наші хвилювання, коли Орлан повернеться…
— А знаєте, я багато думав про х’юстонський вихід — а навіщо? Багато можна просто домислити. Довести до екстремуму всі прояви та життєві стимули древнього суспільства — і матимемо повне уявлення, що ж робилося за х’юстонською завісою…
— Безумовно, я теж не чекаю розкриття особливих таємниць… Але часто якісь деталі проливають світло… Даруйте, Андреше, але думаю, що ми не можемо, не маємо права залишати невивченим цей період історії… психологію людей, котрі свідомо відмежували себе від людства, ув’язнили себе… Божевільна, хвороблива акція. Загальний психоз такої великої кількості людей…
— Так, Антоне. І я думаю про Орлана. Він справжній дослідник. Там, за завісою, він же навіть не зможе зупинитися на тривалий час. Адже ми напевно знаємо, що так зване Федеральне Бюро цікавилось кожною постаттю, знало кожного в обличчя, і все чужорідне знищувалось… Уявляєте, як почуває себе зараз Орлан? Тривале перебування в режимі темпорального напливу таке виснажливе…
Повідомлення № 1. Орлан Стах. Вихід — “Х’юстон-2020”. Радоксаль працює нормально. Вдається залишатися непоміченим. Перебуваю у режимі тривалого темпорального напливу. Самопочуття добре. Передаю запис розмови двох полісменів…
— От і прекрасно. Хай він почергує. Джон — добрий полісмен.
— Атож. Навчилися робити. А пам’ятаєш, які одоробла раніше приходили? Одна лиш назва — полісмен. Кебету, правда, мали і тоді. Але ж були зануди.
— Вони такі й тепер.
— Дурні ми, Віллі, що колись створили цих біокіберів. Ми — ідіоти, Віллі, правда ж? Самі собі ускладнюємо життя. Хіба без них було б погано?
— Чому ти кажеш, що ми з тобою ідіоти? Хіба це ми з тобою їх зробили?
— Ми — значить, люди.
— Якщо люди, то кажи — вони. Граматику вчив?
— Аякже.
— А кажеш, що ідіоти — ми. От зараз би стояв у тому залі, а тепер… Налий. Годі. На роботі я не п’ю багато, ти ж знаєш… А так ми можемо з тобою відпочити. А він хай почергує.
— Ти думаєш, так триватиме довго? Чує серце, що скоро вони будуть замість нас. Бо шеф — не дурень. Патрон просто вивчає ситуацію. А завтра, коли пересвідчиться, що можна і без нас…
— Побільше оптимізму, Кларку! Чого нам наперед загадувати?
— Ти знаєш, Віллі, кого я найбільше ненавиджу?
— Біокіберів?
— Та ні… Хоч, може, й варто… Але найбільше я ненавиджу невдах. Не можуть пристосуватись і кричать, що треба щось міняти.
— Ти правду кажеш. Пий собі тихенько віскі чи боро, як на віскі не нашкребеш, не зчиняй галасу. А є такі вже кляті! Невдаха із невдах, а знай кричить — міняти хоче світ. А що його міняти?! Як не крути, а мусиш сам крутитись. І пристосовуватись. Правду я кажу?
— Ну й чергуваннячко сьогодні! Ти бачиш, скільки викликів. Як подуріли. Стріляють, убивають, грабують…
— Дивися, Джон нас ніби кличе. Таки без нас не може. А ти кажеш.
— У чім річ, Джоне? Які в тебе проблеми?
На Сьомій Авеню в будинку 32, в квартирі 47 постріл у голову. Письменник Артур Сет. Система спостереження сигналізує самогубство.
— То пошли машину забрати тіло. Тільки й клопоту…
— Немає машин… Жодної… Що робити?
— Пошлеш машину, коли буде. Не горить. Він зачекає. Кажеш, що письменник Артур Сет?.. Щось я такого не знаю.
— А подивись досьє. Цікаво, що то за невдаха.
— Який у нього номер? 654?.. Ага, є — Артур Сет… Який же він письменник? Волоцюга. Ось бачиш, тут написано: “Без певного роду занять”.
— А нам не все одно?
— І то правда”.
Повідомлення № 2. Орлан Стах. Вихід — “Х’юстон-2020”. Зацікавився долею письменника Артура Сета. Вдалося знайти його за місяць до самогубства. Передаю запис його розмови з дружиною…
— Артуре, ти так пізно сьогодні. Що сталося?
— В мене є новини. Старий Віллі замовив на завтра оповідання. Уявляєш? Нарешті починають довіряти. Я вже навіть знаю, хто буде моїм героєм. Людина, яка живе в безпечному світі, в квартирі, де можна ходити без протигаза… Ти плачеш?
— Тобі вже тридцять сім, Артуре. І твоїй Музі теж уже не сімнадцять… І я не можу більше в цих клятих стінах, не можу більше чути про вбивства, грабунки, про психічно хворих, наркоманів. Я задихаюсь… Артуре, я помру…
— Прошу тебе, не плач. Все буде добре. Завтра старий Віллі…”
Повідомлення № 3. Орлан Стах. Вихід — “Х’юстон-2020”. Радоксаль працює нормально. Самопочуття нормальне. Вдається залишатися непоміченим. Перекажіть дружині, що в мене все гаразд. Передаю запис відеофонної розмови лікаря Хенка Джерара з письменником Артуром Сетом…
— Алло! Артуре! Нарешті я зміг до тебе додзвонитися. Вже з півгодини набираю номер, і все ніяк. Ти з кимось говорив?
— Ні, Хенку. Я набирав твій номер.
— Он як? Дзвонив у цей час до мене… Я тобі потрібен?
— Ні, Хенку. Я просто так… А ти?
— Я теж…
— Що, знову кепсько?
— Знову.
— І цього разу нам обом одночасно.
— Артуре, як усе набридло. І часом видається, божевілля — це вищий дар, який ще треба заслужити/Знаєш, у коледжі я мріяв бути психіатром, а зараз навпаки — прошу в бога… Якщо він є…
— Його немає, Хенку. Але хто просить довго, кажуть, той діждеться. Тому замовкни. Ти ж усе-таки лікар…
— Друже, ти чудовий хлопець. Ти говори, Артуре, говори… Прошу тебе. Якби ти
