Екст - Геннадій Обушній
— Ніяких заперечень. Коли і як?
— Завтра. Я викличу тебе, коли буду в нього. Форма контакту — оптична голограма. Форма одягу, як при нашій зустрічі. Я думаю, так буде оптимально і на засадах взаємоповаги. Формат зустрічі конфіденційний, вузьке коло: він, ти і я.
Наступного дня:
— Пане Голово, дозвольте представити вам пана Клима Данта, командувача середньої космобази третього класу. Пане Дант, представляю вам Голову Комітету нашої Федерації пана Чина Лі.
— Дуже приємно, пане Дант. Можете називати мене просто Чин.
— Навзайм. Мені приємно відгукуватися на ім’я Клим.
Чин і Клим з цікавістю розглядали один одного. Чин жестом запросив всіх сісти за стіл.
— Климе, розкажіть про себе і свою расу. Зрозуміло, в межах Регламенту.
— Це дуже довга історія, довга і непроста. Можливо, вона вже закінчилася, можливо, ні. Я дуже давно не маю зв’язку з колегами і керівництвом. Не вважайте мене неввічливим, але не готовий зараз детально розповідати. Ніколи не думав, що коли-небудь почую таке прохання. Моя раса називає себе брастерами. Довільний переклад: хороша сім’я. Приблизно гуманоїди, але гіганти, зростом до 10 метрів. Я теж брастер. За контрактом прийняв цю дослідницьку базу.
— Коли закінчується ваш контракт?
— Термін давно закінчився.
— І що далі?
— Поки що виконую всю передбачену контрактом роботу і чекаю. Хоча повертатися мені, схоже, нікуди. Мій особистий світ зник, всі, кого я знав і любив, не могли прожити так довго.
Ми зрозуміли, що Климу важко говорити про це і змінили тему. Тоді Чин поставив ще одне непросте питання:
— Климе, судячи з усього, ви повинні були тільки зафіксувати катер Джона і вивчити об’єкт. Чому ви проявили ініціативу Контакту?
— Ви натякаєте, що я порушив Регламент? Визнаю. Але...
Настала довга пауза.
— Вірте чи не вірте, але я втомився від самотності, від відсутності спілкування. Останні чотири сотні років я здалеку спостерігав за вами і багато разів виникала крамольна думка контакту. Стримувався, поки Джон сам не з’явився в мене під носом. Дуже вчасно.
— Чому саме чотириста років?
— Як тільки почув вашу діяльність на першому вакуумному рівні.
— І що ви думаєте про нашу расу?
— Якби я був людиною, то сказав би, що ви, Чине, командуєте ватагою веселунів і дуже ризикованих хлопців. Але ви інстинктивно дотримуєтеся стародавніх цінностей Всесвіту, хоча від народження вам дуже мало років. А швидкість технологічного розвитку безпрецедентна. Принаймі, мені аналоги невідомі. Якщо коротко, ваша раса мені подобається.
— Дякую за оцінку.
— Я хочу попросити вас, Чине, дозволити мені легально вивчати ваш світ. Через мою аватару, природно. Шкоди від мене не буде, всі дії буду погоджувати, з ким накажете.
— Климе, дайте подумати. У будь-якому випадку ми будемо наполягати на дотриманні вами двох Регламентів. Нашого: не розкривати своєї сутності, і вашого: не передавати технологій. Ми переконані, що всі наукові сходинки мають бути пройдені расою самостійно.
— Мені зрозуміла міра вашої відповідальності перед расою і суспільством. Зрозумілий і рівень ваших повноважень, тому прийму будь-яке ваше рішення як обов’язкове до виконання. Можна питання?
— Задавайте.
— Як вам вдалося виставити скрубів?
— Уточніть, Климе.
— Ви називаєте їх грінами. Моєю мовою вони називаються скруби — безмізкі.
— Точне визначення, за винятком їхнього командувача. Вони самі попросили допомоги, бо спейсери їх дістали. Ви добре знаєте грінів?
— Колись розповім. Згоден, що командувач складніший за інших.
Сеанс зв’язку закінчився. Ми залишилися вдвох і ще довго розмовляли. Схоже, Клим дійсно уламок колись могутньої цивілізації. Але навіть якщо це не так, а з такою ймовірністю потрібно рахуватися, то краще мати можливість контролювати події.
В результаті Клим отримав легенду про людське походження, належний комунікатор і офіційну професію — фольклорист. Це дало йому можливість відвідувати будь-який світ Федерації і збирати міфи, легенди, казки, пісні, танці — все, чим багаті національні культури людей.
Про справжню сутність Клима знало тільки двоє з людей — Чин і я.
Розділ 9. Історія Розколу
Першої нашої зустрічі Клим запитав, як розділилася раса людей. Йшов час, а я так і не зібрався розповісти. Соромно й неприємно розповідати такі речі представнику старої цивілізації, яка багато що бачила. Але це прохання, яке потрібно виконати. І виконати добре й чесно.
Вже мало хто цікавиться історією Розколу. Минуло багато часу, і такий стан речей став сприйматися за норму. Зрідка пишуться й захищаються на цю тему дисертації, як у Федерації, так і на Землі. При цьому робляться взаємозаперечні висновки. Ці роботи нечисленні й мають суто академічний інтерес. Земних політиків це влаштовує, бо всі негаразди можна зіпхнути на спейсерів і Федерацію, мовляв, у всьому винні вони. Спейсери живуть сьогоднішнім днем, опановують величезний для них простір Сонячної системи, і сусідство з землянами тільки додає їм корисного адреналіну та необхідних торгово-промислових зв’язків. Федерати просто будують свій власний світ і до земних справ ставляться, виходячи з принципу невтручання у справи розумних.
Особисто мене в молодості Розкол взагалі не цікавив, бо в юні роки світ великий і гарний такий, яким є, а ми обов’язково мали зробити його ще кращим. За покликанням я технар і історією особливо не цікавився. Колись слухав пару лекцій з давньої історії, в яких професор зачепив історію Розколу. Я все вислухав і через півгодини забув.
Та настав час, коли давні події торкнулися мого життя вдруге. Це трапилося років тридцять тому на черговому реконструкторському турнірі Федерації. На той час я вже давно займався його організацією і знав багато найрізноманітніших і найнесподіваніших людей. Навіть із Землі щороку прилітала команда гостей, зазвичай артистів та істориків. Прилітали і спейсери — традиційно молоді люди з військової поліції, нахабна й безголова команда АРА з папугою на щитах.
На одному з вечірніх концертів співала під гітару молода жінка-землянка. Вона заворожила величезний полігон і провела на сцені багато часу. Голос, звісно, зірвала. Її звали Оленою, мала українські корені. Жила в приморському передмісті одного з південних полісів Російської імперії.
Потім ми познайомилися з нею особисто, біля багаття якогось клубу. І за розмовою хтось згадав епоху Розколу. Вже за кілька хвилин з’ясувалося, що у нас з землянами абсолютно різні погляди на причини й події Розколу. Пригадую, що тоді я запитав Олену, чи збереглися якісь документи тієї епохи, бо в дискусії взяли гору емоції. Вона відповіла,