Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

Але мисливцям ніколи було чекати, поки він збагне, в чому справа, бо ящер, коли б він кинувся з такої висоти на свою жертву, міг би вбити або дуже поранити її кігтями чи зубами. Макшеєв швидко націлився і вистрелив. Птеродактиль метнувся вбік, натужно замахав крилами, відлетів і сів на виступі скелі, де почав мотати головою, розтуляючи і стуляючи зубату пащу.

— Мабуть, його трохи влучило! — зазначив Макшеєв, не наважуючись стріляти ще раз, бо тварина сиділа надто далеко.

В цей час на галявинці, де зупинились зоолог і ботанік, почувся голосний крик і слідом за ним постріл.

З-за ряду хвощів і папороті, що відмежовували русло струмка від підніжжя скель, вилетів другий птеродактиль, який ніс у своїх лапах якийсь великий темний предмет. Вирішивши поквапно, що ящер поніс одного з товаришів, вистрелив у свою чергу і Каштанов. Розбійник махнув крилами, випустив ношу і сам полетів перевертом за стіну дерев.

Геологи кинулися щодуху в цей бік, щоб подати допомогу товаришеві, який упав з висоти кількох метрів. Але, пробившись крізь гущину, вони наскочили на Громеко і Папочкіна, які бігли їм назустріч.

— Ви обидва живі й цілі? Хто ж із вас щойно випав з кігтів ящера?

Товариші дружно зареготали.

— Ящер поніс тільки мій плащ, в який я загорнув зібрані рослини і поклав на галявині. Він, очевидно, вважав, що то якесь падло, — пояснив ботанік.

— А я стріляв йому вслід, але, мабуть, не влучив! — додав зоолог.

Заспокоївшись з приводу долі товаришів, геологи пішли разом з ними туди, де ще тріпотів підстрелений ящер. При наближенні людей він схопився на ноги і кинувся їм назустріч, махаючи одним крилом і тягнучи друге, очевидно перебите.

Він біг перевальцем, як качка, витягнувши вперед величезну голову, роззявивши пащу і злісно квакаючи. М’ясистий наріст на його переніссі налився кров’ю і став темно-червоним. Ящер досягав майже людського зросту і, незважаючи на рану, міг бути небезпечним ворогом, а тому довелося докінчити його другим пострілом.

Поки Каштанов і Папочкін вивчали птеродактиля, Макшеєв і Громеко пішли шукати вкрадений плащ. Вони оглянули галявину до підніжжя скель, лазили по хащі, але нічого не знайшли.

— От так халепа, куди ж він подівся? — бурчав ботанік, витираючи піт, що заливав йому очі. — Не міг же він проковтнути мого плаща!

— Я добре бачив, як ящер випустив його після пострілу, — підтвердив Макшеєв.

В цей час другий птеродактиль, що досі сидів на виступі скелі, знявся в повітря, спланував до верховіть хвощів і підчепив на одному з них якийсь темний предмет, з яким полетів далі.

— Чорт зна що! — вигукнув ботанік, — це знову мій плащ. Ми шукали його на землі, а він був на деревах.

Макшеєв уже цілився в ящера, що пролітав повз них, але раптом плащ розгорнувся, сніп рослин посипався вниз, а налякана тварина випустила з кігтів свою здобич. Мисливець опустив рушницю.

— В цих птеродактилів, очевидно, небагато розуму, якщо вони тягнуть неїстівне, — сказав Громеко, йдучи до плаща, що впав на землю.

— А може вони розумніші, ніж ви гадаєте. Чи не хотіли вони викрасти ваш плащ і ваше сіно, щоб влаштувати своїм дітям більш комфортабельне гніздо? — пожартував Макшеєв.

— Сіно? З якою ви неповагою висловлюєтеся про мої ботанічні збірки! А щоб довести розум ящерів, чи не скажете ви, що він схопив мій плащ, щоб одягти своїх голих дітей?

— Ні, цього я не скажу! — розсміявся Макшеєв. — Хіба що летючі ящери були царями юрського періоду і стояли на дуже високому ступені розвитку. Але навіщо ви набрали стільки однакових рослин? — додав він, побачивши, що ботанік підбирає розкидані по галявині стебла, схожі на комиш.

— А от догадайтесь, що це таке? — відповів Громеко, подаючи своєму супутникові одну з стеблин.

— Якийсь комиш, на мою думку, товстий і досить колючий. Його можуть споживати хіба тільки які-небудь ігуанодони.

— Ви відгадали, ігуанодони їдять його дуже охоче, але і ми не відмовимося від цього комишу.

— Невже? Хіба він придатний для супу?

— Ні, не для супу, а для чаю. Ось розламайте стебло.

Макшеєв переламав стебло, з якого витекла якась прозора рідина.

— Покуштуйте сік цього нікудишнього комишу.

Сік був липкий і солодкий.

— Невже це цукрова тростина?

— Якщо не цукрова тростина, що росте тепер на поверхні нашої планети, то, в усякому разі, цукрова рослина.

— Як же ви догадалися, що вона солодка?

— В роті молодого ігуанодона, якого задушив хижак на галявині, я бачив стебло якоїсь рослини; на дотик вона здалася мені липкою. Я почав шукати, де вона росте, і знайшов її багато понад струмком і, звичайно, покуштував сік. Наші запаси цукру кінчаються. Можна замінювати цукор соком цієї тростини і навіть виварювати з неї цукор. Як бачите, моє сіно в деяких випадках стає у великій пригоді!

Повернувшись до забитого птеродактиля, Громеко показав і іншим товаришам свою знахідку, з-за якої сталася пригода з плащем. Всі схвалили його план і вирішили, повертаючись назад, нарвати якнайбільше тростини, щоб спробувати виварити цукор.

Мисливці пішли далі ущелиною, на дні якої протікав струмок, облямований вузькою смугою дрібних хвощів і жорсткої трави.

Незабаром тіснина перетворилась на справжню щілину, все дно якої було вкрите водою. Стало темно, похмуро і вогко. Мисливці йшли один за одним: попереду Макшеєв з рушницею в руках, позаду Каштанов, який випробовував молотком скелі.

Але ось спереду стало світліше, з’явилася зелень. Щілина швидко розширилась і перетворилась на досить велику улоговину, оточену скелями. Скелі знизу були стрімкі, а вгорі відступали уступами в усі сторони, утворюючи амфітеатр. Дно улоговини вкривала соковита й зелена трава, а в центрі було озеро, з якого й витікав струмок.

— Пху, як тут смердить! — вигукнув Громеко, тільки-но мисливці підійшли до