Плутонія - Володимир Опанасович Обручев
Піщано-гальковий пляж моря від суші відмежовувала густа рослинність; один біля одного стояли величезні хвощі, що досягали восьми-десяти метрів у висоту. Зелені гілки їх починалися невисоко від землі, а тому попід ними можна було пробиватися тільки плазом або дуже зігнувшись. Між хвощами росла деревоподібна папороть різних видів. Загалом утворювалась хаща, майже непрохідна для людини.
Папочкін і Громеко почали шукати тропу або природний розрив у хащі і, нарешті, знайшли вузьке сухе русло, що йшло між скелями і лісом. Недалеко від моря русло роздвоїлося: лівий рукав ішов далі між скелями і лісом, правий — у глибину хащі. Рослинність тут трохи змінилась: крім хвощів та папороті, траплялися сагові і інші пальми, які здіймалися на кілька метрів вище від хвощів. Ґрунт у лісі був укритий дрібною травою, жорсткою, як щетина. Вздовж русла понад краєм лісової гущини тулилися й інші рослини. Громеко раз у раз називав їх і дедалі більше проймався ботанічним запалом.
— Чи знаєте, — вигукнув він нарешті, — в якому геологічному періоді ми тепер перебуваємо?
— Часом чи не в кам’яновугільному? — пробурчав зоолог, який не мав поки що ніякої наукової здобичі в лісі і тільки поколов собі руки об колючу траву.
— Ого куди сягнули! Хіба іхтіо— і плезіозаври водилися в кам’яновугільний час? Товаришування з геологами допомогло нам стати вже освіченими в цій справі. Ні, батечку, ми тепер в юрському періоді. Дивіться, ось типова для нього папороть, ось струнке деревце гінгко, а цю жорстку травицю знайшов уперше в юрських відкладах Іркутської губернії на березі річки Ангари геолог Чекановський, ім’ям якого вона й названа.
— Ну й диво! Варто їй було давати його ім’я! Вона гірша за нашу кропиву і нею може живитися хіба що який-небудь ящер з полудженою пелькою.
— Про вовка промовка! — перебив Громеко свого сердитого супутника. — А гляньте на цей маленький слідок, це вже швидше за вашою спеціальністю.
Він зупинився серед русла, показуючи пальцем на ґрунт. На дрібному піску видно було глибокі сліди величезних лап з трьома пальцями, що закінчувались тупими кігтями; кожний слід мав більш як тридцять сантиметрів завдовжки.
— Ну й страховище ж тут пройшло! — з легким тремтінням у голосі вигукнув зоолог. — Це, звичайно, ящер! Але цікаво б знати — травоїдний чи хижак? В останньому разі зустріч з ним буде не дуже приємна.
Папочкін уважно розглядав сліди, що були видні на піску і зникали там, де пісок змінювався галькою.
— Дивно, що всі сліди мають однакові розміри, — сказав Громеко. — Передні лапи завжди бувають менші від задніх, як мені відомо. А що це за смуга між слідами правих і лівих ніг? Можна подумати, що тварина тягла за собою велику колоду.
Папочкін розсміявся.
— Це слід від хвоста ящера. І порівнюючи його розміри з відбитками ступнів однакової величини, я гадаю, що тварина гуляла тільки на задніх ногах, спираючись на хвіст.
— Хіба подібні двоногі ящери відомі?
— Відомі, і саме з юрського періоду. Наприклад, ігуанодон, що скидався на величезного кенгуру і мав великі задні і маленькі передні ноги.
— А чим же він живився?
— Рослинами, як видно з форми його зубів. Якщо ці сліди справді належать ігуанодонові, нам боятися нема чого, хоч це страховище досягало в юрський час від п’яти до десяти метрів у довжину.
— Ну й добре! — зітхнув ботанік. — Я все ще пам’ятаю того відворотного ящера, який збирався повечеряти мною або Макшеєвим на річці.
Від місця, де русло роздвоїлося на два рукави, мандрівники вирішили йти правим з них, що йшов до підніжжя скелі. Там швидше можна було натрапити на джерело води, а це було основною метою екскурсії. Справді, далі вгору цим рукавом ґрунт ставав чимраз вогкіший, а дрібна рослинність понад ним — розкішнішою і різноманітнішою.
Незабаром спереду між стеблинами рослин у руслі заблищала вода.
— Ми врятовані! — вигукнув Папочкін. — Джерело недалеко від нашої стоянки.
— А може вода солона? — подратував його Громеко.
— Покуштуйте! На вигляд вона прісна.
— Як же ви розпізнаєте на вигляд прісну і солону воду? Я щось не вмію.
— Ви — ботанік, а не знаєте, які рослини бувають навколо солоної води!
— По-перше, тут юрський період, а які рослини росли навколо юрської солоної води, ми ще не знаємо. По-друге, ви сказали, що розпізнаєте воду з її вигляду, а не з вигляду навколишніх рослин.
— Я не так висловився, треба було сказати: з вигляду русла. Якби в джерелі була солона вода, все русло було б вкрите відкладами різних солей.
Обмінюючись цими зауваженнями, Папочкін і Громеко швидко йшли вгору руслом, яке скоро врізалося вузькою щілиною у високі скелі і мало тут маленький струмок прісної води, що поступово зникав у піску. На останньому багато було великих і малих слідів ящерів, які приходили на водопій.,
— Скільки їх тут ходить! — вигукнув Громеко. — Так і дивись, щоб не здибатися з таким двоногим страховищем.
Утамувавши спрагу, мисливці обережно, приготувавши на» всякий випадок рушниці, пішли далі ущелиною вздовж струмка. Вона швидко розширювалась і перетворилась в улоговину, оточену майже вертикальними темно-червоними скелями, що гарно відтіняли зелень кущів і дерев, які росли вздовж їх підніжжя. Серед зеленої галявини на дні улоговини блищало маленьке озеро, на дні якого, очевидно з ґрунту, виходили джерела. До озера через галявину йшла широка, добре протоптана стежка. Дно було ледве помітне крізь прозору воду.
Набравши води в принесений з собою жерстяний посуд, мисливці вирішили сховатися в кущах улоговини і почекати, чи не з’явиться яка-небудь тварина на водопій. Але хвилини минали за хвилинами, а ніхто не з’являвся. Тільки в повітрі
