Викривлений простір - Олександр Костянтинович Тесленко
А згодом діти взагалі перестали брати мене з собою. Я обтяжував їх, хоча й намагався поводитись якнайчемніше.
І от я наважився поставити останню крапку в цій сумній історії. Я втікаю до мами й тата. Соромно усвідомлювати, що життя не склалося, але… Мама поспівчуває мовчки. А тато, мабуть, буркне: «Може, ти й сам винен?.. До речі, не бачу ніяких трагедій. Я особисто вже третій рік тільки радію, коли на мене уваги не звертають. Аби лиш голод не проймав, а розваги й самому знайти можна». Ми посідаємо біля теплої трансформаторної будки на маминому подвір’ї. Тато, як завжди, час від часу позиратиме на вікна свого господаря. «Погано, що його зараз не випускають із хати. Так наш Кудланчик геть переведеться», — скаже мама. А тато зітхне: «Атож… Самому погано…»
Я втікаю. Ось вже третій день безпритульно тиняюсь величезним містом, намагаючись не потрапити під колеса машин і віднайти правильний шлях до мами. Третій день. Спершу я намагався якомога менше привертати до себе увагу. Але швидко переконався, що мене ніхто не помічає, ні в кого просто часу немає мене помітити — всі біжать, їдуть, летять, кричать, мовчать… І ніхто тебе не шукатиме, ні в кого не запитаєш дороги, і ніхто тобі не допоможе. Хіба що хтось подумає про розпрокляту тварину, яка мусить благотворно впливати на дітей, а вона втекла.
З кожним днем втрачається надія, що я зможу знайти маму. Я вже геть охляв… Хочеться їсти, але не хочеться красти. Та й немає ані найменшої можливості щось украсти — сміттєпроводи герметично зачиняються, до магазинів без хазяїна не проникнеш. Поскавуліти біля чужих дверей можна дозволити собі тільки остаточно втративши останню надію. Бачу, що це станеться дуже скоро.
… Арсен повертався додому пізно, провівши гостей, що затримались у нього майже до півночі. Завтра увечері йому вилітати на Землю. Черговий транспортний рейс «Орбітон-Планета». Арсен вже сьомий рік працює на дев’ятнадцятій машині відповідальним за енергетику. Власне, він відповідав за двигун і за все, що той вимагав для своєї роботи.
Колись Арсен прагнув літати далеко, за найдальші межі людської уяви. Але, кажуть, не судилося. Проте мав можливість переконатися, що все йде на краще. Довколоземний орбітон ніби те ж саме, що й Земля. Кілька годин польоту, і умови життя — прекрасні. Мешкав Арсен саме на орбітоні — проспект Героїв, перший поверх, третій ряд, сьомий сектор, тридцятий корпус, двісті тринадцятий відсік, помешкання сімсот тридцять п’яте. Коли він був справді молодим, був годен співати гімни людській всеможності. А нині зрозумів — аби бути щасливим, замало розуміння того, що ти майже все задумане можеш здійснити у житті. Здійснене тобою може виявитись цілком непридатним для твого ж власного існування.
Степан Степанович, перший пілот трансгалактичних, колись сказав: «Яке прекрасне паскудство — створене нами. Ми можемо все — і нічого». Арсен здивовано усміхався: «Звідки такий скепсис у космічного вовка?» — «Це я просто так жартую. Космічні жарти космічного вовка».
В Арсена сім’ї не було. І нікому не міг він пояснити у свої тридцять вісім років, чим зумовлене оте «ще не час». «Н’е знайшов себе, і мене ще не знайшли». В Степана трійко дітей, бруньок, як він каже. Арсен йому заздрив, але він не міг відважитися на рішучий крок. Степана тижнями-місяцями не бувало вдома, а Юлія спокійно і якось приречено поралася з дітьми. І навіть називала себе щасливою. Одного разу, вони зустрічали Новий рік разом. Юлія нестримно розплакалась, проте швидко притамувала свої сльози, притиснувшись до нього у танці; «Я справді щаслива, бо в мене є діти… А Степан і дітей не бачить місяцями». — «Але він не може без польотів. І він літає. Тож і він щасливий. Правда ж, Юліє?» А вона промовила тиха. «Всі ми щасливі, коли нас не позбавляють того, що вкорочує нам віку».
На Землі Арсен бував часто. На Землі жили його батьки, але саме батьків Арсен бачив не часто. Від транспортного космопорту їхати далеко. А часу завжди обмаль. І кожного разу хотілося по-справжньому відпочити після рейсу. Хай навіть просто посидіти з друзями у кав’ярні.
Але саме під час останнього свого прильоту він викликав таксі й поїхав до батьків. Посиділи вечір, погомоніли. На ранок батько раптом сказав: «Арсене, сіна хочеш взяти? Справжнього!» — «То все я його мучу, — сказала винувато мама. — Кажу, дістань і дістань сіна. Пам’ятаєш, як твій дід косив… А як же воно. пахне!..» Арсен навіть тоді покепкував із батьків, але несподівано йому і справді закортіло привезти на орбітон трохи, земного сіна. Натоптали в полістирольний лантушок. Батько з благоговінням зачинив двері міської кладовки, вдихаючи на повні груди п’янкий аромат сухої скошеної трави.
Вдома, на орбітоні, Арсен акуратно склав невелику копичку просто на хіднику двісті тринадцятого відсіку. Дехто із сусідів подивився на нього здивовано, але в тій копичці сіна було щось таке бентежне, що навіть найзатятіші прагматики, урбаністи, технократи не могли проходити повз неї без хвилювання.
Арсену здалося, що копичка рухається. Він раз у раз навіть зупинявся і уважно вдивлявся в сіно, освітлене кволим світлом нічного ліхтаря. Що за мана?! З копичкою справді щось діялося.
Арсен обережно пішов до неї. Чулося шарудіння і якийсь химерний, мов потойбічний сміх. Порівнявшись нарешті із купкою сіна на сірих квадратах хідника під вікнами свого помешкання, він зупинився зачудований.
Тихенько повискуючи, на сухій скошеній траві катався невеликий кудлатий песик, сам чорний, але з білою грудкою, білими вушками, захлинаючись від незрозумілої для нього радості; він заривався у сіно, виборсувався з нього, сопів, чмихав носом, знову заривався, оббігав довкола копички
