Викривлений простір - Олександр Костянтинович Тесленко

— Спасибі вам, Фераре. Я дуже вдячний. Чому замовкли?

— Хочу вам порадити: до кінця чергування зробіть звіт для Центру, поясніть причину вимушеної і такої тривалої зупинки руху на двох магістралях відразу, не забудьте наголосити на необхідності ремонту восьмої магістралі, там знають про це, але чомусь не поспішають.

— Фераре, ви сказали, що зупинка руху буде тривалою? Так?

— На жаль. Я не зовсім впевнений, що вдасться швидко щось придумати. Але безвихідних ситуацій не буває, шановний Анатолію Севастіановичу. Правда? — біокібер стримано посміхнувся. — Ми з «Елефантом» щось обов’язково придумаємо. Зараз піду до своєї кімнати. Прошу не турбувати мене. Я вийду сам, коли народиться розумне рішення. Не хвилюйтеся. Повірте, ми з «Елефантом» не будемо гаяти ні хвилини. Не забудьте про звіт. Якщо виникнуть ускладнення, звертайтесь до мене, з радістю допоможу усе пояснити якомога переконливіше, але не сьогодні. Треба докласти максимум зусиль, аби швидше віднайти ключик…

— Безумовно, дорогий Фераре. Спасибі вам.

Біокібер квапливо пішов до виходу. Якийсь час кроки лунали коридором.

Зайшовши до своєї кімнати, Ферар надійно зачинив двері, потім сів у крісло біля вікна і кілька хвилин дивився на кружеляння лапатих сніжинок надворі, на небо, закрите сірими клаптями хмар, дивився з висоти на плетива магістралей і високі обеліски будинків. Потім заплющив очі і впокорено слухав тишу, яку порушувало тільки мелодійне дзуміння радіокапсули.

Всі сумні історії починаються дуже весело. Так говорила інколи моя мама. Колись і я малим був, і, пригорнувшись до матусі, допитувався: а як же починаються веселі історії? А мама усміхалася і майже пошепки запевняла, що веселі історії починаються всяко, а сумні тільки весело. А я дивувався і нічого не міг збагнути. Навіть гадав, що мама кепкує з мене. Але вона казала втаємничено і довірчо: «Ось підростеш і сам переконаєшся. Зрозумієш мене. Всі сумні історії повинні починатися тільки весело, інакше вони вже не будуть сумними».

Але тоді я так нічого й не зрозумів.

Я ревно виконував усе, що від мене вимагалося. Ходив на задніх лапках, гавкав на кожного, хто вперше заходив до помешкання, лизав ноги господарю, зрозумівши, шо це йому приємно, порвав дві спідниці господині, зрозумівши, що вона мене за це не висварить, слухняно бігав на піски з дітьми, тільки двічі без дозволу взяв зі столу шматки м’яса… Цього ніхто не бачив, тож і провини моєї нема. Те м’ясо потім довго шукали, але нікому й на думку не спало, що я міг — зі своїм зростом — вилізти на кухонний стіл.

Починалося все так… Коли я трохи підріс ї вже міг слідкувати сам за собою, батьки урочисто повели мене до павільйону. Кого тільки там не було?! І собак, і людей. Ми з мамою жили в професора біології на третьому поверсі всім відомого будинку з аркою, що на Хорошому шосе, а тато мій мешкав навпроти, на п’ятому поверсі у дільничного лікаря. Мама казала мені того дня, як ми виходили з дому, щоб я не поспішав виявляти симпатію до найпершого, хто мене приголубить. Можливо, саме в цьому і полягає моя помилка. Я не замислився серйозно над словами моєї матінки. А поклався на роздуми татуся: «Ніколи не вгадаєш… Хай малий сам зорієнтується, з ким йому буде краще».

Хлопчик усміхнувся до мене так приязно, відкрито, лагідно. Я сидів на м’якому дзиґлику, поруч зі мною гнула кирпу на такому ж дзиґлику білява кучерява потвора, я й зараз чомусь не люблю кучерявих. І Антосик, це вже я тепер знаю, що його кличуть Антосиком, дивився на мене так бентежно і, нарешті, вигукнув: «Мамо, ти поглянь, який він симпатичний! Хай живе у нас. Добре?» Господар того дня був не в гуморі, буркнув щось на зразок: він не для того прийшов на виставку, щоб когось брати, а лише показати синові тварин; а погавкати, мовляв, він і сам зможе, якщо його попросять. Проте по деякій паузі він примирливо сказав, що не заперечує проти мого існування, але й не обіцяє бодай палець об палець вдарити заради нової істоти, яка з’явиться в домі. Надалі я зрозумів, що всі вони того дня говорили неправду. Господар відразу полюбив мене, і це — незважаючи на те, що я тихцем гриз його черевики. А що, хіба молоде щеня нечмає на те права? Господар тільки для годиться сварився. Я від щастя повискував, особливо у ті хвилини, коли робив невелику шкоду. «Коли знаходиш сили пробачити, ото і є справжня любов», — казала моя мама. «Або цілковита байдужість», — похмуро додавав мій тато.

Як давно те було.

Антосик першим скоро охолов до мене, хоча саме його лагідними словами і приязним поглядом я спокусився свого часу. Ромашка дивилася на мене спокійно, хіба що підігравала часто Антосикові, а особливо господині в імітації любові до мене. Безумовно, любов до тварин так облагороджує. Шкода тільки, що я ні на крихту не облагородився від стосунків з людьми.

Господар почав мене бити погризеними устілками й понівечиними капцями. Всі поспішають. Робота, школа, дитячий садочок, прибіг, побіг, уроки, розмови…

А навіщо я? Щоб сидіти, підібгавши хвоста, під шафою? В мене вже геть зіпсувався характер. Мій старший брат колись випадково випав з вікна на асфальт із четвертого поверху. Після цього в нього дуже зіпсувався характер. Але в мене? Немає ж ніякої вагомої причини. Але я став зовсім іншим… Навіщо ви мене брали? Я так хотів догодити усім вам. Але кому я потрібен? І навіщо робити з мене дурня?

Пригадую, одного вечора, як і кожної п’ятниці, увімкнули сильний вітер. Ми з Антосиком поверталися з дитячого садка. Антосик тримав Ромашку заруку, а я біг попереду. Сильний порив нараз розчинив великі залізні ворота, роз’єднавши ненадійну защіпку. Ворота зарипіли у нас за спиною, широко розчахнулися стулки, мало не зірвалися із петель. Я розгавкався, зупинив Антосика і Ромашку, бо вони спершу взагалі