Шукач [Стрілець]. Темна вежа I - Стівен Кінг
То був надзвичайно важливий момент. Це відчували навіть ми у своєму сховку. На той час мій батько вже очолив свій ка-тет — хай буде тобі відомо, Тет Револьвера — і мав от-от стати Діном Гілеада, якщо не всього Внутрішнього Світу. Це знали всі. І Мартенові це було відомо краще, ніж будь-кому… крім, хіба що, Габріели Веріс.
Нарешті хлопчик заговорив, але в голосі його звучала помітна нехіть.
— Твоєї матері?
— Авжеж. Габріела-з-Вод, дочка Алана, дружина Стівена, мати Роланда. — Стрілець широко розкинув обидві руки, наче знущався сам із себе (мовляв, «такий вже я, то й що з того?»), а потім знову безсило впустив їх на коліна.
— Мій батько був останнім із володарів світла.
Стрілець опустив очі на свої руки. Хлопчик і далі зберігав мовчання.
— Я пам'ятаю, як вони танцювали, — мовив стрілець. — Моя мати й Мартен, стрілецький радник. Пам'ятаю, як танцювали, повільно кружляючи, сходячись і розходячись, виконуючи стародавні па ритуального танцю залицяння.
Він подивився на хлопчика й посміхнувся.
— Але це нічого не значило, розумієш? Тому що влада непомітно була передана таким чином, що ніхто не знав, але всі здогадувалися, і моя мати повністю належала тому, хто тримав цю владу в руках. Хіба ж ні? Хіба вона не підійшла до нього, коли танець закінчився? І взяла його руки в свої. Хіба вони не плескали в долоні? Вся зала вибухла аплодисментами, всі ці гарненькі хлопчики та їхні розпещені дами, хіба вони не аплодували й не прославляли його? Хіба ні? Хіба ні?
У темряві, десь на віддалі, не припиняючись ні на секунду, капала вода. Хлопчик мовчав.
— Я пам'ятаю, як вони танцювали, — тихо повторював стрілець. — Пам'ятаю, як танцювали. — Він підняв очі на камінну стелю печери, що губилася в пітьмі, й на якусь мить здалося, що зараз він закричить у неї, почне сипати прокльонами, наосліп кине виклик цим незрячим і без'язиким тонам граніту, що тримали в своїй камінній утробі їхні такі дрібні життя, не значніші за життя мікроорганізмів.
— Чия рука тримала ніж, що приніс моєму батькові смерть?
— Я втомився, — сказав хлопчик і знову замовк.
Стрілець поринув у мовчання, а Джейк ліг на кам'яну підлогу, підклавши під щоку долоню. Маленький вогник, що горів перед їхніми очима, ослаб. Стрілець скрутив цигарку. Здавалося, оком пам'яті він і досі бачить сяйво кришталю, чує вигуки під час обряду посвяти, такого порожнього в голому краї, що вже тоді втратив надію, але все-таки чинив опір сірому океанові часу. Спогади про той острівець світла завдали йому сильного болю, і він шкодував, що взагалі побачив на власні очі всю ту пишноту й батькове приниження.
Він випустив дим із рота й ніздрів, подивився на хлопчика й подумав: «Ми робимо великі кола по землі: кружляємо, повертаємося на те місце, звідки виходили, і знову рухаємося по колу. Повторення — вічне прокляття денного світла.
Коли ми ще побачимо світло дня?»
Він заснув.
Коли його дихання стало рівним і глибоким, хлопчик розплющив очі й подивився на стрільця поглядом, у якому втома і любов поєдналися в нероздільне ціле. Останній промінчик світла забарився на мить у його зіниці, а потім потонув навіки. Джейк теж заснув.
II
У вічно незмінній пустелі стрілець майже повністю втратив відчуття часу. Залишки його остаточно зникли в безпросвітній темряві проходу під горами. Сказати, котра година, жоден із них був не в змозі, тож уявлення про час втратило сенс, стало непотрібним. Вони наче опинилися поза часом. День міг розтягнутися на тижні, а тиждень — зменшитися до розміру дня. Вони йшли, спали, потроху їли, але ці крихти не вгамовували голоду. Єдиним їхнім супутником був рівномірний громоподібний плюскіт води, що проточувала собі шлях крізь камінь. Пішовши на звук, вони вийшли до неглибокої річки й напилися води з мінеральними солями, щиро сподіваючись, що від неї не стане погано і вони не помруть. Кілька разів стрільцеві здалося, що він бачить під поверхнею води мандрівні вогники, подібні до трупних вогнів, але він волів думати, що це гра його уяви, котра ще не забула, як виглядає світло. Втім, про всяк випадок попередив хлопчика не ступати у воду.
Далекомір у голові стрільця невпинно вів їх уперед.
Стежка на березі річки (це справді була стежка — гладенька, трохи ввігнута) весь час вела вгору, до верхів'я. Через рівні відрізки на ній стояли криві камінні стовпи з залізними кільцями, що стирчали з землі. Мабуть, колись давно до них прив'язували рогату худобу чи поштових коней. На кожному зі стовпів угорі був сталевий ковпак для електричного смолоскипа, але світло й життя зникло з них давним-давно.
Під час третього періоду «відпочинку перед сном» хлопчик трохи відійшов від стрільця. Роланд чув, як тихо перемовляються між собою камінці під обережними кроками Джейка.
— Будь обачний, — сказав стрілець. — Тут темно хоч око виколи.
— Я потихеньку. Тут… ого!
— Що таке? — Стрілець трохи підвівся, намацуючи рукою рукоятку револьвера.
Виникла нетривка пауза. Роланд марно напружував очі, силкуючись бодай щось розгледіти у пітьмі.
— Здається, це залізниця, — із сумнівом сказав Джейк.
Стрілець піднявся і пішов на звук його голосу, однією ногою перевіряючи, чи немає попереду западин.
— Я тут. — Простягнута рука котячою лапкою торкнулася стрільцевого обличчя. Хлопчик дуже добре орієнтувався в темряві, навіть краще, ніж сам стрілець. Його зіниці розширювалися, доки не втратили колір: стрілець побачив це, запаливши слабкий смолоскип. У цій камінній утробі не було нічого придатного для горіння, а те, що вони принесли з собою, швидко згоряло на попіл. Часом потреба запалити світло ставала майже непоборною. Так вони зрозуміли, що людина може відчувати голод не тільки без їжі, але й через брак світла.
Хлопчик стояв біля кривої камінної стіни, на якій виднілися паралельні металеві лінії, що губилися в темряві. На кожній із них були закріплені чорні вузлові з'єднання, які, мабуть, раніше слугували провідниками електрики. А збоку і внизу, піднімаючись усього на кілька дюймів над камінною підлогою, йшли рейки з блискучого металу. Що їздило свого часу цими рейками? Стрільцеві уявлялися тільки обтічні електричні ядра, що мчали крізь цю вічну ніч, освітлюючи собі шлях наляканими очима ліхтарів. Він ніколи не чув
