Дисертаційний прорахунок - Микола Іванович Головін
— Анно, хочете, поворожу? Скажу, якою ви станете через п’ять — десять років?
— Принести карти? — озвалася вона зацікавлено.
— Ні-ні, — заперечив я, дістав з папки опитувальні картки і подав їй. — Досить відповісти на всі ці запитання і обстежитись у лабораторії. Я введу в машину ваше зображення, ось ці дані. Машина подумає, обчислить, проаналізує, потім покаже, якою ви станете через кілька років. Навіть фотокартки видасть!
— Дурниця! — не повірила молода жінка. — Якась бездушна машина вгадає майбутнє людини? Цього не може бути. Не дала собаку, то за мене вирішили взятися?
— Ну, навіщо ж так? Я працюю у цій галузі. Може, боїтесь?
— Я? Боюся?
Вона пересмикнула плечима і обережно, немов очікуючи якогось підступу, прочитала кілька запитань у картках. Текст, видно, її зацікавив. Поглянувши на мене, вона усміхнулася, взяла тестові картки, рівненько склала їх і, не промовивши й слова, пішла.
Чи зважиться вона на експеримент? Щось мені підказувало: зважиться, і я чекав її. Мої надії справдилися.
Невдовзі Анна повернулась і віддала мені заповнені таблиці.
— Тут є питання навіть про роботу. Хіба вона може якось вплинути на мою зовнішність у майбутньому?
— Робота завжди викликає в людини емоції — позитивні чи негативні. Вам подобається ваша робота?
— А що іще треба жінці? Зустрічаються цікаві люди.
— Хотів би потрапити у вашу групу, щоб почути, як ви розповідаєте про своє місто.
— Хочете, розкажу легенду про юнака, який переміг дракона? Не чули? Кажуть, там, біля річки, — вона кивнула на вікно, за яким стояла ніч, — жив дракон. Досить йому було тільки поглянути на живу істоту, як та одразу ж гинула. Багато відважних юнаків ставали на боротьбу з драконом, і ніхто не повертався. У однієї жінки був син, та такий красень і розумник, що годі шукати на всьому білому світі. Його батько, як і багато інших, загинув у битві з драконом. І мати, боячись, щоб і сина не спіткала така доля, як тільки він підріс, послала його вчитися у далекі краї. Через кілька років син повернувся освіченим і сильним. І сказав матері: “Піду битися з драконом!” — “Сину мій, — відповіла постаріла жінка, — багато хто вже ходив, і жоден не повернувся. Твій батько теж загинув. Подумай, синку, про мене, про мою самотню старість”. — “Не можу я, мамо, сидіти, коли дракон губить людей. Хіба для того ти посилала мене вчитися, щоб я відсиджувався?” І попрямував до річки, де жив дракон. Підійшов до його лігва так близько, що почув з печери дихання потвори. Почепив собі юнак на груди велике дзеркало і закричав на весь голос: “Виходь, чудисько погане! Прийшов я з тобою битися не на життя, а на смерть!” Прокинувся дракон, виліз із лігва. Куди не гляне — палахкотить пожежа. Ось уже по траві вогонь біжить, ліс займається. Погляд дракона впав на юнака — смертельний потік променів з очей потвори відбився віддзеркала. І таким сильним був той потік, що наскрізь пронизав він драконові серце, і той упав біля свого лігва мертвий. Відтоді у нашому краї літають птахи. А люди сміються, співають і славлять відважного юнака.
Я мовчав, вражений. Не змістом легенди — таких легенд я чув уже немало. Як часто людина виявляє свою вдачу, погляди в тому, що і як розповідає. Анна несподівано відкрилася переді мною якоюсь новою гранню своєї душі — цього разу гарною.
— Ви так цікаво, поетично розповідаєте. Ось бачите, яку роль відігравала наука навіть у давнину, а що вже казати про наш час. Ну, то що ж ви вирішили? Наука чекає від вас жертви, — пожартував я.
— Ну, якщо вона невелика, бо дуже витрачатись я не люблю, — у тон мені відповіла Анна.
— Сподіваюся, ви дозволите мені завтра повести Богара в лабораторію?
— Що ж, доведеться дозволити, — усміхнулася вона. — Коли вже ви вважаєте, що я повинна на олтар науки приносити якісь жертви.
— А самі?
— Що?
— Прийдете? Машина введе ваше зображення, ось ці відомості з карток, а потім видасть модель — образ, якою ви станете через три, п’ять, десять років…
Анна похитала головою.
— Ні, інженере, ви вже вибачте, але я в це не вірю.
— Чому? Я проводжу випробування у цій галузі. Це проблема моєї дисертації. Вона доведена науково. Погоджуйтесь…
— Гаразд, я подумаю…
Богара я привів у лабораторію вранці. Працівники почали провадити медичне обстеження собаки. Пес був слухняний, з гідністю приймав частування і не огризався, коли до нього доторкалися руки лаборанток. Не злякався він і націленого телеока, що вводило зображення в машину. Лише зрідка тремтіла його шерсть. Та досить було мені притиснути свою долоню до його вуха, як пес одразу ж заспокоювався.
Після обіду я чекав на Анну. Мені здавалося, вона не прийде. Час від часу я підходив до вікна і виглядав на дорогу. Та ось мене покликали до телефону.
— Інженере, я прийшла. Тут вимагають перепустку, — долинув з трубки знайомий голос.
Ми зустрілися на прохідній. Анна була в яскравому платті. Напевне, сьогдні вона приділила особливу увагу своєму туалету, сподіваючись, що від цього залежатиме її майбутній образ. Ми йшли по території заводу, а з відчиненого вікна нас з цікавістю роздивлялися мої колеги. Анна була привітна й радісна. Я злегка підтримував її під руку і відчував якусь гордість, що йду поряд з такою вродливою жінкою. Анна поглядала у