Дисертаційний прорахунок - Микола Іванович Головін

— Ви мене наштовхнули на думку: це ж іще одне застосування моїх досліджень. А й справді цікаво, як впливає на людську зовнішність любов?..

— Неймовірно! — схопився Михайло Йосипович за голову. — І навіщо я тільки сказав вам про це? Ви одразу полізли у нетрі!

Відлітав я додому надвечір. У літаку мене не полишала ця маячна ідея: дослідити вплив на людину почуття любові. Я відразу ж заходився креслити схеми, структури клітин, з головою поринувши в розрахунки. І, напевне, справляв враження дивака, бо вловив на собі зацікавлені погляди сусідів. Та мене це анітрохи не бентежило — я просто не зважав на них. Не помітив навіть, як ми приземлились, і так з блокнотом і олівцем у руках і вийшов з літака.

Вже біля дому сховав у портфель папери і опорядився — поправив галстук, струсив з піджака порох і пригладив волосся… Я мимохіть робив так щоразу, коли опинявся перед цим будинком — кам’яницею на п’ять кімнат, з широким передпокоєм, просторою кухнею, ванною і величезним підвалом. Міцно змурований, піднятий на високий фундамент, він скидався на маленьку фортецю. У цій фортеці я й наймав за тридцять карбованців кімнатку. “Знайти б підходящий об’єкт, — продовжував я обмірковувати проблему, — щоб перевірити вплив оптимального режиму праці, відпочинку, навантажень. З кого почати? Можна з себе”.

Відчинив хвіртку і, побачивши хазяйку, мимоволі сповільнив ходу. Вона стояла на ґанку з мискою в руках. Як завжди, у синьому довгому халаті в білий горошок і стоптаних хатніх туфлях. Обличчя її ховала хустка, але я вже знав його до найменших подробиць: ніс з горбочком, що надавав обличчю виразу різкості й хижості, припухлі, хтиві губи, зелені очі, які завжди дивилися глузливо й з докором. Та все одно вона була вродлива. Навдивовижу чудовий витвір природи.

“Витвір природи” рвучко махнув мискою, вихлюпуючи воду, й мало не облив мене з ніг до голови. Я відскочив, але моєму костюму таки перепало.

— Здрастуйте, Анно! — приязно привітавсь я й усміхнувся, чекаючи усмішки у відповідь. Але хазяйка тільки кивнула головою. — Ось, прилетів уже, — винувато додав я по паузі, неначе виправдувався, що повернувся і знову завдаватиму їй клопоту тим, що живу тут.

Мені було незатишно і незручно у цьому домі.

— До речі, — лепетав я запобігливо, — перед від’їздом не встиг заплатити вам за квартиру. Не лаяли? Я дуже вдячний, що ви прихистили мене. Поки що з гуртожитком нічого не виходить.

Я діставав гроші, а сам крадькома поглядав на Анну: холодні очі, підведені голубими тінями, тонкі вискубані кутиками брови робили риси її обличчя неприродними. Мене взагалі вражала якась фотографічність у зовнішності цієї молодої жінки. І в той же час гладенька біла шкіра, ніжні рожеві губи, м’який овал підборіддя. Все це створювало подвійне враження, і я так досі й не зміг скласти думку про цю жінку.

Зненацька на мене загавкав собака. Я одступився й замість того, щоб гримнути на нього, почав лагідно усовіщати:

— Ну, годі, дурненький! — А сам подумав: “Це вже й справді, як Молчалін: “Всім догодити й навіть псу”. — Ти що, не впізнав?

Пес раптом завиляв хвостом, ніби хотів загладити провину, що так необачно сплохував.

Це був чи не найзанехаяніший собака на всій вулиці. Величезний, з довгою зваляною шерстю, в якій позастрягали солома й сміття, з брудною від недоїдків мордою. Він сидів біля своєї буди, дивився на світ вузькими сльозавими очима і обгавкував усе, що потрапляло на очі. Лють викликали в нього тільки чужі собаки. Коли вони пробігали мимо огорожі, він схоплювався й, волочачи за собою важкий ланцюг, надривно хрипів від безсилля й злоби… І враз змовкав, ніби його щось зупиняло, сідав на задні лапи, тицяв мордою в густу шерсть, клацав зубами й знову. ставав байдужим до всього. Він міг годинами лежати в дерев’яній буді, не звертаючи уваги на курей, що надокучали своєю непосидючістю, на гладку свиню, яка тицяла рило в його миску, на людей, які проходили повз садибу. І лише угледівши хазяїна чи хазяйку, ліниво вилазив на світ, потягався і помахував хвостом. Звали його Богар, що по-місцевому означало — “Жук”.

Хазяйка вичікувально, ледь скрививши губи, дивилась, як я відлічую гроші.

Я простягнув їй червоні папірці і спитав:

— Навіщо ви тримаєте собаку на ланцюгу? Від тривалого лежання він здохне.

— Нічого з ним не станеться, — байдуже відповіла вона, ховаючи в кишеню халата гроші. — А здохне, теж збитку не буде: з шкури шапку зшиємо.

Богар уже заспокоївся. Поклав голову на передні лапи й віддано, некліпно дивився на хазяйку.

— Тільки спусти його з ланцюга, — сварливо говорила Анна, — враз витолоче всі полуниці. Та й не в ладах він з сусідською вівчаркою. Спробуй відв’яжи, і почнеться гризня.

— А мені його шкода. Я б одв’язав, — ступив я до собаки, боязко простяг до нього руку. — Богарчику, послужиш науці? Ти хороший. Я тебе відмию, відчищу, відшкребу, зроблю красенем і поведу в лабораторію. Ми тебе обстежимо й визначимо, що тебе чекає в майбутньому. Згоден? — і я обережно доторкнувся до його шерсті.

Богар немов розумів: дивився в очі й бив хвостом по землі.

— І як це я не додумався до цього раніше? Ти ж найкращий, найвдаліший індивідуум для обстеження. Вікові характеристики у тебе змінюються швидше, ніж у людини. Ви не заперечуватимете, якщо я візьму Богара в лабораторію? — звернувся я до хазяйки. — З ним нічого не станеться. Я проведу дослід, який йому аніскілечки не зашкодить.

— Е, ні! — махнула рукою Анна і, засміявшись, додала: — Ось якщо зарахуєте його в штат науковим співробітником… — І пішла в дім,