Людина-амфібія - Олександр Романович Бєляєв

— Ступай за мною! — знову наказав Сальватор, спускаючись по підземних сходах. Крісто і два негри йшли за Сальватором у цілковитій темряві. Сальватор перестрибував через кілька східців, як людина, що добре знає підземний лабіринт.

Спустившись на нижню площадку, Сальватор не повернув вимикача, як то було першого разу, а, помацавши в пітьмі рукою, відчинив двері у стіні праворуч і рушив темним коридором. Тут не було східців, і Сальватор ішов ще швидше, не запалюючи світла.

“А що коли я провалюсь в якусь пастку і втоплюся в колодязі?” — думав Крісто, намагаючись не відставати од Сальватора. Вони довго йшли, і нарешті Крісто відчув, що підлога похило спускається вниз. Часом Крісто здавалося, що він чує тихе хлюпання води. Та ось їхня подорож закінчилася. Сальватор, що йшов попереду, зупинивсь і ввімкнув світло. Крісто побачив, що він у великому, залитому водою, довгому гроті з овальним склепінням. Це склепіння, що тяглося кудись у далечінь, поступово знижувалось до води. На воді, біля самого краю кам’яної підлоги, на якій вони стояли, Крісто побачив невеличкий підводний човен. Сальватор, Крісто і два негри увійшли в нього. Сальватор запалив у каюті світло, один негр зачинив верхній люк, другий уже порався біля мотора. Крісто відчув, як човен здригнувся, поволі обернувсь, поринув униз і так само поволі рушив уперед. Минуло не більше двох хвилин, і вони спливли на поверхню. Сальватор і Крісто зійшли на місток. Крісто ніколи не доводилось плавати на підводних човнах. Однак цей човен, що легко мчав по хвилях океану, міг би здивувати навіть кораблебудівника. Він був незвичайної конструкції і, певно, мав мотор величезної потужності. Ще не пущений на повний хід, човен швидко мчав уперед.

— Куди вирушили злодії, що викрали Іхтіандра?

— Уздовж берега на північ, — відповів Крісто. — Я б насмілився запропонувати вам узяти з собою мого брата. Я попередив його, і він чекає на березі.

— Навіщо?

— Іхтіандра викрав ловець перлин Зуріта.

— Звідки це ти знаєш? — підозріливо запитав Сальватор.

— Я описав братові шхуну, що захопила Іхтіандра у затоці, і брат пізнав у ній “Медузу” Педро Зуріти. Зуріта, мабуть, викрав Іхтіандра для ловлі перлин. А мій брат, Бальтазар, добре знає місця лову. Він може стати нам у пригоді.

Сальватор замислився.

— Гаразд! Візьмемо твого брата.

Бальтазар чекав брата на молу. Човен повернув до берега. Бальтазар похмуро дивився з берега на Сальва-тора, що відібрав, спотворив його сина. Проте індіанець ввічливо вклонився Сальваторові і вплав дістався до човна.

— Повний хід! — віддав Сальватор наказ.

Сальватор стояв на капітанському містку і пильно вдивлявся в гладінь океану.

Зуріта розпиляв кайдани, якими було скуто Іхтіандрові руки, дав йому нове вбрання і дозволив узяти з собою заховані в піску рукавиці й окуляри. Та як тільки юнак піднявся на палубу “Медузи”, його за наказом Зуріти схопили індіанці й кинули в трюм. У Буенос-Айресі Зуріта ненадовго спинивсь, щоб запастися харчами. Він побачився з Бальтазаром, похвалився своєю удачею і поплив далі вздовж берега, у напрямі до Ріо-де-Жанейро. Він мав намір обігнути східний берег Південної Америки і почати пошуки перлин у Карібському морі.

Гуттієре він влаштував у капітанській каюті. Зуріта запевнив її, що відпустив Іхтіандра на волю в затоці Ріо-де-Ла-Плата. Проте ця брехня незабаром викрилась. Увечері Гуттієре почула крик і стогін, що долинали з трюму. Вона пізнала Іхтіандрів голос. Зуріта в той час був на верхній палубі. Гуттієре спробувала вийти з каюти, але двері були замкнені. Гуттієре почала грюкати кулаками, — ніхто не озивався.

Зуріта, почувши крик Іхтіандра, брутально вилаявся, зійшов з капітанського містка і в супроводі індіанця-матроса пішов у трюм. У трюмі було дуже задушливо й темно.

— Чого ти репетуєш? — грубо запитав Зуріта.

— Я… я задихаюсь, — почув він голос Іхтіандра. — Я не можу жити без води… Тут така задуха. Відпустіть мене в море. Я не проживу й ночі…

Зуріта грюкнув люком трюму і вийшов на палубу.

“Коли б і справді він не задихнувся”, — заклопотано подумав він. Смерть Іхтіандра була йому зовсім невигідною.

За наказом Зуріти до трюму принесли діжку, і матроси налили в неї води.

— Ось тобі ванна, — промовив Зуріта, звертаючись до Іхтіандра. — Плавай! А завтра вранці я відпущу тебе в море.

Іхтіандр похапцем занурився в діжку. Індіанці-матроси, що стояли на дверях, вражено дивилися на це купання. Вони ще не знали, що в’язнем “Медузи” був сам “морський диявол”.

— Геть на палубу! — гримнув на них Зуріта.

У діжці не можна було не те що плавати, але й випростатися на