Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81 - Леонід Миколайович Панасенко

Генерал встав з-за столу. Підвівся і Соколов.

— Не сумніваюся, що візьмемо, — в задумі сказав генерал. — Але треба взяти якнайшвидше. Зацькований звір здатен на все. Якщо хотів потопити дітей, то тепер ні перед чим не зупиниться. Максимально активізувати дії.

— Слухаюсь!

— Що чути від Таранця?

— Вранці дзвонив. Невтішні відомості. В Хмелику Лілі як Христофорова не з’являлась.

— А обмін? А листування з цією… як її? Ви доповідали…

— Артюшенко.

— Так, так…

— Липа. Артюшенко одержувала лише вітальні листівки від імені Христофорової. Вони вилучені. Написані одним почерком. Не виключено, що писала Христофорова. Але відправляла інша особа…

— Тобто?

— Таранець знайшов її в Хмелику. Сусідка по квартирі, яку мала зайняти по обміну Христофорова. Повинна була, але не зайняла. Тільки в бюро обміну є документи, що громадянка Христофорова виміняла квартиру в Хмелику. Але в місті не прописувалася. Цій жінці сказала, що виїздить на кілька років працювати на Північ, квартира лишається за нею. Дала сусідці двісті карбованців, щоб та наглядала за квартирою, і дев’яносто заповнених листівок на ім’я Артюшенко. Сказала, що це її сестра, хвора, і, щоб її не тривожити, попросила на свята відправляти по листівці.

— Навіщо це їй? Який у цьому сенс?

Соколов здвигнув плечима:

— Зараз важко сказати… Можливо, щоб створити враження, ніби Христофорова спокійно собі живе, а самій відійти в тінь. Чомусь же послали Клауса її вбити… У квартиру давно поселились інші люди, а листівки все йшли.

— Вам не здається, товаришу полковнику, що це забагато — два державних злочинці все ще вільно розгулюють на свободі?

— Про Лілі ніяких відомостей, — розвів руками полковник. — Все, що вдалося знайти в архівах, — це перекладачка Лілі.

— Вона стала Христофоровою — це встановлено, — уголос міркував генерал. — Це за їхніми даними. Клаус їхав убивати Христофорову. Є її словесний портрет. У Хмелику Христофорова зникає. А може, перетворюється на когось іншого? Соколов мовчав.

— Сім’я в неї була?

— Ні, — швидко відповів полковник. — Про це ніяких даних. У документах на обмін: “незаміжня”.

Генерал закурив.

— Стільки років жінка живе сама? Ненадійна конспірація. А втім… Ні, в Хмелику її нема. Інакше вона б сама посилала ті безглузді листівки. Вони могли бути вигадані лише для того, щоб той, хто її шукатиме, шукав у Хмелику. А вона… в іншому місці… Доведеться накривати квадратами. Нам відомий вік Лілі, відомий словесний портрет, відомий час, коли вона мала опинитись у Хмелику… Отже, будемо просити допомогти паспортну службу міліції. В село Лілі не поїде: не в її інтересах привертати до себе увагу. Значить — міста. Не так уже й багато самотніх літніх жінок переїздить з місця на місце. Будемо шукати серед них… А почне хай Таранець на місці: останній її слід вів туди.

Список виявився не таким уже й довгим. Літні жінки справді неохоче міняють місце проживання. Капітан Таранець об’їжджав одну адресу за одною. Він зовсім не сподівався, що йому зразу пощастить, але перевірити треба було все.

У списку лишалося ще шість адрес, коли капітан вирішив зробити перерву. По-перше, пообідати, а по-друге, трохи відпочити від одноманітних розмов.

Побачивши напис “їдальня”, капітан наказав водієві зупинитись. Поряд з їдальнею стояла старовинна будівля, прикрашена ліпними узорами.

— Що це? — запитав.

— Тепер художнє училище, — з готовністю повідомив водій. — А колись, кажуть, був особняк якогось багатія. Історичний будинок! З Ермітажу приїздили, фотографували.

— Справді красень! — сказав Таранець і зайшов до їдальні.

І саме в той час, коли йому подавали у віконце страви, навпроти училища зупинилася літня жінка. Вона стояла біля автобусної зупинки і жадібно дивилася на студентів, що галасливими зграйками вибігали на вулицю. Кілька хлопців оточили біляву дівчину, щось їй жваво розповідали. Дівчина весело сміялась.

Підійшов автобус. Всі місця в салоні були зайняті, але якийсь чоловік, що сидів біля кабіни, підвівся і запросив жінку сісти. Вона подякувала, сіла і заходилася шукати квитка в сумочці. Раптом відчула на собі чийсь погляд, підвела голову й зустрілася з очима немолодого чоловіка, що сидів у третьому ряду під вікном. Якусь мить вони дивились одне на одного. Перед очима жінки за кілька секунд промайнули роки з калейдоскопом облич, подій, зустрічей. Чоловік глибоко зітхнув і відкинувся на спинку сидіння.

Вони вцізнали одне одного — Лілі і Тихий.

Автобус підходив до зупинки. Жінка підвелась і рушила до виходу. За нею йшов чоловік. На тротуарі він трохи відстав. Лише коли опинилась на безлюдній вуличці, пішов швидше.

— Ніколи не сподівався на таке, — почула Лілі. — Веди в тихе місце.

Вона обернулась. Ненависть і страх горіли в її очах.

— Я вас не знаю, — крізь зуби просичала Лілі.

— Знаєш, Лілі, знаєш! І зробиш те, що треба, інакше й тобі — кінець. Про Ковалівку можна розказати дещо… Та й після того не в монастирі була. Ну?!

До маленького будинку з дерев’яною хвірткою вони дійшли мовчки. Жінка дістала ключ, повернула в замку і зайшла в будинок.

— Ти сама тут?

— Я давно сама. — Губи Лілі скривились. — А мене можеш не лякати. Я вже лякана.

— Щось треба робити, — глянув на вікно Тихий. — Щось треба робити негайно. Мене шукають. Думай!

— Думаю. Щось треба робити… Зненацька Тихий засміявся.

— Отак поталанило! Зустріти в автобусі Лілі!.. Я знаю: у тебе лишилися з ними зв’язки. Передай, щоб рятували. Бо тут довго не всидимо. Не врятують, усіх завалю.

Вона гнівно глянула на Тихого.

— Тихий, ти зараз підеш звідси. Підеш геть! І забудеш, що тут був.

— Е ні, тепер ти будеш думати, як мене і себе врятувати! Ти! Бо ти — набагато цікавіша для КДБ, ніж я.

Лілі підвелась, підійшла до шафи, відчинила дверцята.

— Усі ми однаково цікаві, — тихо промовила. — Сідай поїж.

— Діяти треба, а не їсти!

— Не вчи вчену, — скривилась Лілі. — Сідай! Тихий сів до столу. Він таки зголоднів. Поставила тарілку з салом, хліб, дістала з буфету ніж…

Таранець ледве знайшов вуличку, яка була черговою у його списку. Тут мешкала якась Меланова Софія Аврамівна. Залишивши машину на розі вулиць, капітан швидко пішов вуличкою, шукаючи потрібний номер. Ось і він! З хвіртки виходить жінка з чемоданом. Капітан звернувся до неї.

— Ви тут мешкаєте?

Вона зупинилась, глянула на Таранця.

— Тут. А що?

Капітан побачив її очі. В них — шалена напруга. Стоп! Обличчя жінки наклалось на словесний портрет Лілі. Спокійно! Спокійно, капітане!

— Меланова Софія Аврамівна?

— Так, — жінка пильно дивилась на нього.

У Таранця майже не було сумніву: це — Лілі. І все ж…

— Доведеться вам, громадянко, поїхати з нами…

Лілі