Фантастика Всесвіту. Випуск 2 - Вуді Аллен
Цієї ночі Марте Третій вийшов сам із білим прапором у руці на камені і розмовляв з Гассо, і так удатно чинив це, що наступного ранку оборонці собору відійшли почесно.
Приступ коштував би ще стільки добрих життів, і тому вождь Чотирьох Бунчуків, хоч і нарікаючи, погодився на домову.
Гассові та його соратникам було дозволено йти в яскині у гори, де градські солекопи, попри свої лиходійства і зухвалість, трудилися усередині гори. Йому дозволили взяти щити, тільки не дозволили мати на них приборканого вовка. А коли відійшов останній ґернотіанин, ликування велике воцарило і справдилося мудре казання Пророка Іоанна:
«Янгол схопив і зв’язав Сатану,
він вкинув змія стародавнього в безодню на тисячу років…»
(Апок. XX)
(У подальших двох главах «Магналій» Еґіда викладена значна чвара між Імре і Марте: вождь Чотирьох Бунчуків не дотримався Балатонської домови повернутись із здобиччю у свій отчий край, а осів у панівній частині граду Бассау і намагався відбудувати маєтність Верхній Дім. Наступна глава починається так):
Після таких безплідних і скорботних чвар Марте Третій все ж знову явив у промінному сяйві власну справедливість. Доброю волею він відмовився від свого чесного права, щоб не дати в офіру життя своїх людей незчисленній раті угрів, а надто однієї ночі він знявся з усіма своїми, послав гінців на схід, аби покликали тих, хто позостався: жінок і дітей і вартівників пасовищ, і пішов з усіма своїми ратниками — сімдесят дев’ять воїв після підкорення града Бассау — на полудень, слідами пращурів. Щирою радістю зустріли його солекопи, чиїм вождем став тепер Гассо Аверсперзький, і поєднались вони з рознемцями, славними у всіх кінцях довкола, і спільно заснували вони соляну державу старих єпископських скель від Зальцаха і до Райхенгалля, яку так вочевидь благословили небеса благами мудрості і здоров’я для людини і товару, а також гірськими багатствами.
(Капелан Еґід став архидияконом стольного граду Зальцбурга. Як такий він отримував одну тридцять другу частку від зиску соляних копалень. Ще він переписав давні хроніки Альбертуса Дуллінгеріуса і помер старим і вельми шанованим.)
Адольфо Біой Касарес
НЕЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ
Поки він приготує мені чай (бажано б кип’яточку), перевірю, як працює магнітофон: було б прикро через неуважність або технічну несправність позбутися свідчень професора Хеккеля. Аби не гаяти даремно часу, скажу кілька слів замість вступу.
Хеккель дивовижний учений; його мало хто знає і поважають лише нечисленні відомі біологи. Він уникає журналістів, це я можу засвідчити особисто. Коли секретар нашої редакції в Буенос-Айресі доручив мені взяти інтерв’ю у професора, я цілий рік ганявся за ним по всій Європі.
Сьогодні ввечері я виїхав із Женеви, переконавшись, що професора там нема і що остаточно втратив його слід. Я проминув Бріге, дістався гірського путівця, де з сутінками мене й захопила завірюха. Зненацька ліворуч я помітив вогники. А прочитавши оголошення «Тут можна придбати ланцюги», я зупинив машину.
Ланцюги мені продав якийсь чолов’яга, що стояв у дверях бару. Попросивши його начепити ланцюги на колеса, я зайшов до бару випити чарку горілки й таблетку аспірину, бо відчував жар. Та ще боліли горло й голова, словом, починався грип. Біля стойки я роззирнувся і побачив довкола завсідників — місцевих селян, які скоса позирали на мене і правили теревені, час від часу вибухаючи реготом. «Ці добродії розуміються на танго», — вирішив я. Тож поцікавився у них, як краще проїхати через гори в завірюху. Всі мовчали. Пригадалися батькові розповіді про те, як наші гаучо кепкують з іноземців і при нагоді підштовхують їх до халепи. Не сподіваючись на допомогу, я, проте, пояснив:
— Їхатиму дорогою від Сімплона в бік Домодоссоли й Локарно.
Тоді хтось обізвався:
— Може, порадити йому, якщо занудьгує серед гір, зазирнути в Габі?
— До професорського будинку, — підхопив інший. — Там він матиме чудове товариство.
Така думка їх украй розвеселила. Всі загомоніли, забувши про мене. Я вийшов з бару, помацав, як прикріплені ланцюги на колесах, і рушив далі вузькими путівцями понад проваллями, серед сніговію, нічого не розрізняючи попереду.
Нескінченно довгу годину я по-черепашому проминав тунелі, чув гуркіт водоспадів і ніби бачив освітлені хмарочоси, що за мить розчинялися в пітьмі. І тут сталася пригода, яку я і досі не збагну. Якась величезна біла постать кинулася з правого боку на машину і штовхнула просто на скелю. Якби той напад стався з лівого боку, лежати б мені на дні провалля. Я загальмував. Ланцюги втримали автомобіль на місці, і я знову виїхав на дорогу. Зупинитися й перевірити, що сталося, я не наважився. Здавалося, всі жахіття самотньої людини, яка страшної ночі опинилася в незнайомій місцині, обрушилися на мене. У гарячці я марив з розплющеними очима, плутав видіння з дійсністю — я, що вихвалявся, ніби ніколи не втрачаю голову.
У долині, що раптом відкрилася за крутосхилом, виднівся ледь освітлений будиночок. «Сил більше нема», — прошепотів я, звернув убік і зупинився біля будинку. То був шале, швейцарський будиночок з двосхилим дахом. На фасаді, між намальованих на фресці янголят, вирізнявся напис з кольорових літер «Габі».
Я посмикав за дзвоник. Відхилилися фіранки, і зсередини мене освітили ліхтариком. Потім я почув, як зарипіли дверні засуви. А ще за мить я сторопів від несподіванки: переді мною стояв професор Хеккель.
Маленький, жвавий, з великою головою, професор гостинно запросив мене, і щойно я увійшов, зачинив двері на безліч засувів, «щоб не напустити заразом і холоду». Я опинився у великому, без меблів холі, в якому навіть з вулиці відчув себе незатишно. Нагору вели дубові з вигляду сходи.
— Ото нічка! — промовив Хеккель. — По вас видно, що натомилися і змерзли. Ходімо до мого кабінету.
Він прочинив двері, а коли ми пройшли, відразу їх захряснув. Чи тому, що кімната була маленька, чи тому, що мала лише три отвори — двері, вікно й грубу, в якій палали соснові полінця, уперше тієї ночі я відчув себе впевнено й бадьоро. Я підійшов до вікна, відсунув фіранку і побачив нічну імлу, білі віконні ґратки, а збоку легенькі сніжні плями.
— Краще запніть фіранку, а
