Фантастика Всесвіту. Випуск 2 - Вуді Аллен
Шеф, пальці все ще вчеплені у вилоги однострою, довго не озивався. Домовлятися з Коцьо все одно не було ніякого сенсу. А діалог з Шульцом Шеф міг провести й подумки: За яким правом ви баламутитесь? — Права у нас, Шефе, немає. Його не існує. Нічого ніде не записано — жодних обов’язків, жодного міського права, жодної конституції. — А хіба ви не знаєте, що ми в стані війни? Завжди, повсякчас ведемо війну проти здичавіння. Ми — єдиний маяк серед ночі. — Так, Шефе, і електрика, яку ми зуміли відновити, і трактори у нас напоготові, і зброю перевіряємо, і кабелі знову проклали. Ми, Шефе, хочемо мати право голосу, бо ми володіємо знаннями, — можем дати це право письмово, а можем і усно. — Не забудь, що в мене є бойовий загін, молоді вовки і вовчиці! — Ну тоді, Шефе, нехай ті молоді й пильнують, щоб техніка працювала як слід.
Уявний діалог тривав тільки до цього місця, продовжувати його не треба, бо інакше йому не буде кінця-краю.
Він відпустив Коцьо й знов зайшов за стіл.
— Гаразд, — коротко кинув він. — Можеш іти.
Знову втупився у стелю, знову звів докупи кінчики пальців. Що робити далі? Сіль, це ясно, ще стоїть на порядку денному. Але як її привозити? Мабуть, найдавнішими шляхами — річками. Ось воно що! Він неправильно оцінив історичний момент! Територіальна політика terra firma[10] була неможлива. Ще неможлива. В кращому разі слід дотримуватись політики, яку вели італійські синьйори середньовіччя: навколишні землі забезпечують харчування, а все інше — через торгівлю. Торгівля виключно найдавнішими торговими шляхами — водою. Дунай, Зальцах, Інн. Невеличкі укріплення. Принагідне забезпечення припасами металу через швидкі, невеличкі рейди. Щось на зразок неоколоніалізму. Як Карфаген! Адже Карфаген діяв подібно у західній частині Середземного моря. Шеф зітхнув.
— Єво, — гукнув він, не опускаючи погляду, — Піччі! Нам слід завести нову папку. Гриф ВП — тобто ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА. Нею теж, певно, доведеться займатися цілу вічність.
Кілька секунд панувала тиша, потім він почув звук, якого ще ніколи не доводилось чути; Єва Піччен сиділа на своєму канцелярському стільці, злегка нахилилась вперед і плакала — вголос і не ховаючись.
XI
Із «Магналій» Еґіда:
Усі підхопили клич і з піднесеним духом побігли униз до мосту. Такий великий був ляк, який летів попереду них, що браму перед градом, і без того занедбану, майже не боронили. Ґернотіани силувались зруйнувати міст хімічним вогнем, та робота предків виявилась надто неподатливою до їхніх силувань, і Марте Третій проскочив попереду всіх крізь дим і полум’я і неушкоджений досяг протилежного берега. «Гадаю, — рік він, — що ті гордії принаймні відсилали з граду жінок і дітей, це мене тішить. Бо надто ратники Імре повні люті і не відають милосердя, а ті його й не заслужили». Лише кілька дівчат, озброєні в нагрудні панцирі та з легкими метальними дротиками, бились на валах рамено в рамено з юнаками, що зовсім супроти природи, але я це сам зрів і можу засвідчити.
Мури і вали, які бассаунці згромадили супроти один одного чисто через чвари, були найважчою перепоною у цій брані, але слід віддати належне істині: вої граду не були небезпечними супротивниками для наших ратників. Швидко загнали ґернотіанів у градище святого Миколая, і Марте Третій відтак вирішив приступити на школіїв, поразка яких була певна — уже чулися згуки ратників із півночі та зі сходу. Декого з комонників Імре вже видно було на старих валах північного боку Дунаю, особливо на старій кручі, яка сполучала Верхній і Нижній Доми, вони потрясали списами з кінськими хвостами на них і творили ратний спів, що наганяло на бассаунців ще більший ляк.
А що ця повість правдива, то слід згадати дивовижний подвиг одного супротивника на ймення Гассо Аверсперзький. Він був молодим князем ґернотіанів, до того ж був найздатніший з-поміж них, бо походив зі славетного роду Адди. Ця Адда була наложницею Гернота, вона його приворожила й отримала для себе і всіх своїх нащадків назву та герб Аверсперга: бича голова над зеленим горбом.
Отож цей Гассо, впізнати його було по щиті, кинувся з монастиря святого Миколая разом з вельми вродливою дівою, котра вимахувала мечем, як і він. Він гукнув своїм зібрати мужність і йти за ним саме в ту хвилину, коли наші, не зважаючи на дужу варту, вже повернули до соборного пагорба. Двадцять чи тридцять пішли за ним і вдарили нестямно на наших. А ті, заскочені зненацька таким виступом, дали ратним пробитись, і вони вихопились на зело потріскані соборні камені.
Діставшись верху, вони метали униз у наших старі камені, що колись у прадавні часи поскладали були для Богові вгодної будови. А діва підняла хоругов, на якій була відзнака граду — вовк, і Гассо Аверсперзький став на східний край хорів і потужним гласом гукав до себе школіїв, які відступали перед Імре. Знову його почули двадцять чи тридцять, і так сталось, що останній бій довелось вести не за градища сторін, а за собор, і що супротивник востаннє бився під однією хоругвою.
«Мабуть, — рік Марте, — мені не слід на таке скаржитись. Зло пам’ятаю я на град, і зле виглядали б рознемці, якби їм, наче татям і грабіжникам, дісталась легка здобич».
Також Імре, щедрий серцем, дуже радів. Він і Марте вийшли наперед і обіцяли вони сміливцям вільний вихід, коли ті залишать місто. А що повість моя правдива, то слід також згадати відповідь Гассо, котрий стояв угорі на кілька людських зростів вище за князів-спільників і гукав їм униз. Він сам, гукав він, ніколи б не здався, щоб не принести ганьби славі граду. Та він добре відає, чим спричинився цей похід відомсти. Він, Гассо Аверсперзький, мусить ще оборонити добре ім’я свого роду. Усобиця між градом і рознемцями тоді постала тому, що Марте Перший запалився сліпою і для жонатого мужа гріховною пристрастю до його праматері Адди, з ревнощів заколов княжича Гассо, а відтак утік з батьком. Адда, його прародичка, спромоглася настільки пом’якшити гнів тодішніх вождів, що ті переслідували лише про людське око, без поспіху. Отже свою власну зверхність над людом завдячує він, Марте Третій, м’якому серцю його, Гассової, великої прародички. Тому й присудили загинути градові Бассау.
На це загукали рознемці на Гассове зухвальство, і в нього догори пустили були