Помирана - Тарас Антипович

— Перед! Давай, ну! — скомандував кротодилу, хляснувши його долонею над хвостом.

Кротодил зорієнтувався — став на задні лапи, а передніми обіперся на стулки дверей, що враз почали розходитись. Зарипів сніг. Сонце вдарило межи очі. Хамса вдихнув морозне повітря, побрів по білому морю, мружачись од іскор, що зривалися з його поверхні. У сусідніх бараках було тихо, ніхто не ґелґотів, не сварився. Жодна цівка диму не тривожила небесної блакиті.

— Перед-перед, — неголосно повторив Хамса.

Рекс почав гребти сніг широкими передніми лапами, як веслами, прокладаючи стежку чоловікові. Так і йшли.

…спочатку Гена з неприродно викрученою ногою, потім фонтанчик крові з його горла, хрипи, стогони, знову зав’язане вузлом тіло Гени, руки, що утримують його, червона долівка, земля сіра, земля чорна, болото руде, все перемішалося, переплуталось, потім світанок у холоді, гіркуватий смак трави під снігом, подив, страх, стебла трави там, де мала бути Колючка, пальці гребуть сніг, землю, пальці рвуть траву, запах, висмикнуті тонкі жили подорожника, сухий реп’ях на коліні, біг, ходьба, біг, падіння, плазування, спроба знову піднятися, залишитись стоячим серед усього чужого, голодні болі, дивні запахи, боязнь чужих наближень, безсилий гнів, чиєсь наближення, наближення…

Нельсон крикнув і вийшов зі сну. Він лежав у палаті з білими стінами. Знову задрімав під крапельницею, і вариво прожитого, скориставшись сном, забурлило в ньому. Він швидко піднявся, відчуваючи в тілі нову незвичну вагу. Висмикнув голку з руки. Крізь вигадливі морозні узори на склі було видно, як у дворі клініки падав лапатий сніг. Ялини опустили обважнілі плечі. Трохи далі вулицею метушились електромобілі. Бовванів скляний куб офісного центру з кількома кафе на першому поверсі. А понад усе його вражали тутешні люди — з волоссям на голові.

Нельсон ущипнув себе за вуха — спочатку за ліве, потім за праве. І досі не вірилося в усе це.

Він одягнув куртку, здер бахіли з подарованих трекінгових черевиків, які вже встиг полюбити, наче живу істоту.

— Ви… курс не закінчили. Куди?.. — на порозі стояла знайома вже лікарка в синьому кумедному костюмі. Особливо ж Нельсона смішила її квадратна шапочка.

— Назад. Назад мені пора, — глянув з-під лоба Нельсон. — Підлатався, і харе. Одростили мене трохи, буду жить.

— Перебування в карантинній зоні вам на користь не піде, — запевнила вона.

— Ханадзип, там мої люди остались!

— Ви можете спочатку зустрітися з тими, хто успішно тут адаптувався.

Нельсон запитально подивився в очі жінці.

— Ви не перший, хто прийшов звідти сюди, — усміхнулась вона.

— Та йухан дялбакус! Мої люди в Коритному. Я їм нужний. І без них не переїду.

Крізь розбите вікно в квартиру Сави намело снігу. На видноколі бовваніло Корито. З-під нього сочилася чорнуха, розтікалася, посуваючи лінію снігу все ближче до селища. Момот присів на гамак, погойдався знічев’я. Сіра вата жмутами звисала з його куфайки. Момоту подумалось, що така нестабільна конструкція ліжка геть не зручна. Він згадав, які надійні меблі колись робив з дерева, знайденого на Кориті, — дошка до дошки, болт до гайки… Дещо з того й досі стояло вдома у коритян, непідвладне часові, волозі й деструктивному людському чиннику.

Його увагу привернула схема метальної машини, що її вивів Нельсон на стіні коричневою фарбою для взуття. Момота завжди вабила механіка речей — сполучення матеріалів, взаємодія деталей, енергія їхнього руху. Глухий, він вбачав у всьому створеному руками надійний засіб заявити про себе, лишити по собі слід, звук, враження, спогад.

— Тут-тук, тут-тук, — постукала синиця об раму вікна. Її вертлява голівка зробила кілька швидких поворотів. Пташка легко перепурхнула через щербату шибу й опинилась на підвіконні, всередині цього покинутого житла. Момот помітив її й посміхнувся куточками рота. Його добрі очі басет-хаунда, з повіками, відтягнутими донизу невблаганним земним тяжінням, пожвавішали й запроменились теплом. Синиця зіскочила на долівку, дзьобнула крихту між паркетними дощечками, злетіла на гамак, а потім просто на коліно Момоту. Він обдивився зеленавий пушок у неї на грудях, відчув її чіпкі кігтики. Її чорні очиці обмацували кімнату в пошуках чогось поживного. Момот раптом з жахом подумав, що пташка не боїться його, бо вважає неживим предметом.

— Уооо! — замахав він обмороженими червоними руками.

Рекс загарчав і пірнув у кучугуру по самий хвіст. Хамса роззирнувся навкруги. Вони застрягли на перехресті вулички, що вела до Депо, та іншої, що одним своїм кінцем упиралася в бункер доктора Фрезе. Іти лишилося недалеко, але як Хамса не намагався відтягнути кротодила, той усе рив носом сніг, аж поки не видобув рваного закривавленого кожуха. Рекс лизнув його темний рукав.

— Фу! Фу! — закричав Хамса, смикаючи за нашийник. Рекс піддався, але кожуха з пащі так і не випустив.

Метафізичний холод пробирав Хамсу, так наче джерело морозу було десь усередині. Бетонна копиця бункера усе ще виглядала найзахищенішою будівлею на все Коритне. Втім, на важких залізних дверях були помітні вм’ятини від ударів. Сніг навколо було добре втрамбовано. Хамса постукав своїм астенічним кулаком у двері, відчуваючи зашпори в пальцях. Він вловлював у повітрі дух небезпеки, невмотивованої і безумовної, як снігопад. У дверях бункера відчинилося вічко.

— Пошой? — роздратовано запитав доктор Фрезе, змірявши поглядом прибульців.

Хамса розщепив верхні ґудзики на своїх одежах, глибоко вдихнув, піднявши руку з кубиком в ораторському жесті.

— Перетуплю оці пороги тьми.

Міліє кроволін під ободами.

Ходи доземні стали мертвими

Ходами…

— Пошой, геній-талій?! — перебив доктор.

— Пусти, док, шоб дні дожить, — схилив голову Хамса. — Тіло своє оддаю в твоє хазяйство. Як помру, то спиртом, нотецою, кислятиною — чим хоч оброби, у банку закатай, тіки не дай мене