У безодні - Герберт Уеллс
Бактеріолог замислено тримав у руці невеличку пробірку.
— Так, тут замкнена ціла епідемія. Досить лише розбити отаку невеличку пробірку, вилити її в питну воду, сказати цим крихітним живим часточкам, яких можна побачити, тільки підфарбувавши й поклавши їх під потужний мікроскоп, і яких не розпізнати ні на запах, ні на смак: “Ідіть, ростіть і розплоджуйтесь, наповнюйте водоймище”, — і смерть, таємнича, швидка й жахлива, страдницька й принизлива, непомітно підкрадеться, накинеться на місто й піде косити свої жертви на всі боки. Тут вона забере в жінки чоловіка, там — у матері дитину, тут — державного діяча від його обов’язків, там — трударя від його клопотів. Вона потече водогінними трубами, потягнеться крадькома вулицями, вибираючи то той, то цей будинок і караючи його мешканців, що п’ють непереварену воду, проникне в мінеральні джерела, потрапить у салат з водою, якою його мили, причаїться в морозиві. Ця смерть чигатиме, поки її вип’є з жолоба кінь чи з басейну на вулиці необережний хлопчак. Вона просочиться в землю, щоб потім вигулькнути в джерелах та криницях у тисячах найнесподіваніших місць. Тільки випустіть її у водогін — і не встигнемо поставити їй на шляху перешкоду й знов її виловити, як вона вигубить цілу столицю.
Раптом бактеріолог замовк. Йому не раз казали, що риторика — його слабість.
— Але тут вона нікому не загрожує — розумієте? — анітрохи.
Чоловік з блідим обличчям кивнув головою. Очі його світилися. Він прокашлявся.
— Ці анархісти… нікчеми! — сказав він. — Дурні, сліпі дурні!.. Кидають бомби, коли під руками така сила… Я думаю…
У двері хтось легенько постукав чи, скоріше, пошкрібся нігтями. Бактеріолог відчинив.
— На хвилинку, любий, — прошепотіла дружина.
Коли господар повернувся до лабораторії, гість дивився на годинник.
— О, я й не туди, що забрав у вас цілу годину! — промовив він. — Уже без дванадцяти четверта. А я мав піти звідси о пів на четверту… Але ж у вас так цікаво! Ні, я не маю права затримуватись більше жодної хвилини, тут нічого й казати. О четвертій у мене зустріч.
Він почав прощатися, раз у раз дякуючи. Бактеріолог провів його до дверей, а тоді, глибоко замислившись, рушив коридором до себе в лабораторію. Він міркував про те, хто цей чоловік за походженням. Певна річ, він не належав ні до тевтонського типу, ні до звичайного латинського.
— В усякім разі, боюся, що цей суб’єкт нездоровий, — промовив сам до себе бактеріолог. — А як він витріщався на пробірку з мікробами!
І раптом у голову йому вдарила тривожна думка. Він обернувся до полиці над паровою ванною, потім поспішив до письмового столу. А тоді квапно обмацав свої кишені й подався до дверей.
— Мабуть, я залишив її на столі в передпокої, — пробурмотів він.
— Мінні! — хрипко гукнув бактеріолог із передпокою.
— Я тут, любий! — долинуло десь іздалеку.
— Люба, я тримав щось у руках, коли щойно з тобою розмовляв?
Мовчання.
— Ні, любий, я добре пам’ятаю, бо…
— Грім би його побив! — вигукнув бактеріолог, стрімголов кинувся до вхідних дверей, а звідти сходами вниз на вулицю.
Дружина, почувши, як із гуркотом хряснули двері, стривожено підступила до вікна. У кінці вулиці високий худий чоловік сідав у кеб. Бактеріолог, простоволосий, у пантофлях, біг до нього, несамовито розмахуючи руками. Одна пантофля спала у нього з ноги, але він не зупинився.
— З глузду з’їхав! — прошепотіла дружина. — Це його клята наука довела! — І розчахнула вікно, щоб покликати свого чоловіка.
Високий худий гість зненацька обернувсь, і йому, видно, теж прийшла та сама думка про божевілля. Він хутко показав візникові на бактеріолога, щось сказав, фартух кеба закрився, ляснув батіг, зацокотіли підкови, й за мить кеб і бактеріолог, який щодуху кинувся за ним, промчали вулицею і зникли за рогом.
Якусь хвилю Мінні ще виглядала з вікна їм услід, потім утягла голову в кімнату. Вона була приголомшена. “Він у мене, звісно, дивак, — міркувала вона. — Але щоб бігати по Лондону… та ще в розпалі сезону… в самих шкарпетках!..” І раптом їй сяйнула щаслива думка. Вона хутко наділа капелюшка, схопила чоловікові черевики, вискочила в передпокій, зняла з вішалки його капелюх та легке пальто, вибігла на вулицю й підкликала кеба, що саме повільно проїздив мимо.
— Їдьте до рогу, а там повернете на Гевлок-Кресчент. Треба наздогнати джентльмена у вельветовій куртці й без капелюха!
— У вельветовій куртці й без капелюха, мем? Чудово, мем! — І візник спокійнісінько цьвохнув батогом, так ніби їздив за такою адресою щодня.
Через кілька хвилин повз невеликий гурт кебменів та роззяв, що зібралися біля візничої будки на Геверстон-Хілл, чимдуж промчав кеб, запряжений рудою шкапою.
Гурт мовчки провів його очима, а коли він зник, огрядний чоловік на прізвисько старий іуглс, озвався:
— Та то ж Гаррі Гікс! Що це з ним?
— Не шкодує батога! От лупцює! — кинув хлопчина-конюх.
— Отуди-бо! — вигукнув миршавий старий Томмі Байлс. — Дивіться, ще один божевільний! Щоб я з цього місця не зійшов, якщо він не божевільний!
— Та це ж старий Джордж! — сказав Тутлс. — Так і є — везе якогось божевільного, це ти правду сказав. І як тільки він із кеба не випаде! Часом не за Гаррі Гіксом вони женуться?
Гурт біля візничої будки пожвавішав. Почулися голоси: “Давай, Джордже!”, “Оце перегони!”, “Доганяй їх!”, “Батогом її, батогом!”
— А кобила таки прудкіша! — зауважив хлопчина-конюх.
— А бий мене лиха година! — вигукнув старий Тутлс. — Дивіться! Їй-богу, я й сам зараз здурію! Ще один їде. Сьогодні всі хемпстедські кебмени, видко, показилися!
— На цей раз у спідниці, — кинув хлопчина-конюх.
— Вона женеться за ним! — вигукнув старий Тутлс. — Частіше буває навпаки.
— А що то у неї в руках?
— Начебто циліндр.
— От комедія — здуріти можна! Ставлю три проти одного за старого Джорджа, — сказав хлопчина-конюх. — Хто хоче побитися об заклад?
Мінні промчала повз гурт під грім оплесків. Це їй припало не до вподоби, але вона знала, що виконує свій обов’язок, отож поспішила далі по Геверстон-Хілл, а тоді по Кемпдентаун-Хай-стріт, не зводячи очей зі спини старого Джорджа, який хтозна-нащо віз од неї її неробу-чоловіка.
А їхній гість сидів у передньому кебі, забившись у куток і міцно зціпивши руки; в одній із них він стискав невеличку пробірку, що мала в собі таку величезну руйнівну силу… Його сповнювало своєрідне почуття страху й тріумфу водночас. Найдужче чоловік боявся, щоб його не схопили, перше ніж він устигне здійснити свій намір. Але за цим страхом чаївся ще більший і ще темніший