У безодні - Герберт Уеллс
Неупереджений погляд письменника побачив багато важливих моментів у житті молодої революційної держави в особливо тяжкі для неї роки, в блокаді голоду і холоду, серед контрреволюційних заколотів і диверсій. Докладно розповідаючи про свою розмову з В. І. Леніним, Уеллс не обмежується стенографічною точністю відтворення слів вождя революції, а й пише про своє складне до всього почутого ставлення. Він устиг побачити Росію на грані економічного краху, Росію руїн і сиріт. Здається, потрібні цілі століття для того, щоб відродити країну з попелу. А Ленін розповідає йому пре електрифікацію, про те, що вона стане поворотним моментом історії держави. “В яке б чарівне дзеркало я не дивився, я не можу побачити цю Росію майбутнього, але невисокий чоловік у Кремлі обдарований таким даром, — пише Уеллс. — Він бачить, як замість зруйнованих залізниць з’являються нові, електрифіковані, він бачить, як нові шосейні дороги перерізають усю країну, як підіймається оновлена й щаслива індустріалізована комуністична держава. І під час розмови зі мною йому майже вдалося переконати мене в реальності своїх передбачень”.
Хоч не все побачив, не все відчув і не все до кінця збагнув Уеллс, однак його “Росія в імлі” — чесна й правдива книжка, яка розвінчувала популярні на Заході жахливі міфи про нашу країну.
З далекої Англії письменник пильно стежив за всім, що відбувалося в Радянському Союзі, і не приховував своїх симпатій до нашої країни. Високими словами відгукувався він про героїзм Радянської Армії у війні з німецьким фашизмом. Він ще встиг дожити до перемоги над гітлерівським рейхом і привітав її, як міг привітати тільки активний антифашист і борець проти імперіалістичної реакції.
Ця книжка знайомить читача з “малою прозою” Герберта Уеллса, можливо, менш знаною в світі, аніж його романи. Оповідання англійського письменника мають у собі всі якісні прикмети його романів: динамічні, загострені інтригою фабули, “рівняння” з багатьма невідомими, оригінальні гіпотези й пластично змальовані людські типи. Як і в романах, в оповіданнях Уеллса відразу впадає в око надзвичайна тематична широта. Він однаково вільно почувається у творах, присвячених чужим далеким планетам, і оповіданнях, у яких події розгортаються на знайомих кожному лондонцю вулицях рідного міста. Реальне, типове в своїй суті цікавить автора не менше, аніж загадковий феномен, який не одразу піддається раціональному витлумаченню. Сама стильова фактура цих творів одразу ж дозволяє нам упізнати того Уеллса, якого ми знаємо з романів “Машина часу”, “Людина-невидимка”, “Війна світів” чи “Їжа богів”. Либонь, без оповідань Уеллса наші знання про нього були дуже неповними. Оповідання — це також важлива сторінка всієї його творчої спадщини, бо він ніколи не вважав цей жанр другосортним. Оповідання було для нього таким же суверенним жанром як і всі інші.
Понад вісімдесят років тому, коли в Росії вперше видавалося зібрання його творів, Герберт Уеллс написав у передмові до нього: “Ми зовсім не якась особлива каста натхненних людей, які оповідають про свої одкровення темному, безграмотному світові. Ми просто голоси різноманітних людей, і кожен із нас висловлює те, що думає й відчуває. Багатьом із нас судилося прожити лиш одну мить — і потім щезнути назавжди. Дещо з поміченого, дещо з передбаченого, може, й згадають потім, але хто це передбачив, хто це помітив, забудуть…”
У цьому ми не погодимося з Уеллсом, енергійно заперечимо йому. Бо добре знаємо, що він нам сказав своїми книгами, що помітив у сучасному, що передбачив у майбутньому.
Все, що сказали великі художники та мислителі, і їхні великі імена — з нами, в нашій пам’яті, в нашому духовному досвіді. Тому вони, належачи своїм часам, воднораз належать і нашому часові; вони — наші сучасники і поводирі в складному лабіринті проблем кінця XX століття.
Михайло Слабошпицький
ВИКРАДЕНІ БАЦИЛИ
— Оце ось, — промовив бактеріолог, кладучи під мікроскоп скло, — препарат уславленої холерної бацили — холерний мікроб.
Чоловік із блідим обличчям схилився над окуляром. Він вочевидь не звик працювати з мікроскопом і затулив кволою білою долонею друге око.
— Я майже нічого не бачу, — сказав він.
— А ви покрутіть оцей гвинт, — порадив бактеріолог. — Просто мікроскоп налагоджений, мабуть, не для ваших очей. Зір у людей неоднаковий. Треба лише трохи крутнути сюди або туди.
— О, тепер бачу! — вигукнув гість. — А загалом дивитися тут особливо й немає на що. Якісь манюсінькі рожеві палички та цятки. І оці крихітні часточки, оці, по суті, атоми здатні розплоджуватись і спустошити ціле місто?! Неймовірно!
Він випростався, дістав з-під мікроскопа скло й подивився крізь нього на вікно.
— їх майже не видно, — проказав він, уважно розглядаючи препарат. Потім, помовчавши, додав: — А вони що — живі? Невже вони зараз небезпечні?
— Ні, ці підфарбовані й убиті, — відповів бактеріолог. — Щодо мене, то я б не проти, якби нам пощастило пофарбувати й убити всі холерні мікроби в світі.
— Гадаю, — з ледь помітною усмішкою озвався блідий чоловік, — ви навряд чи триматимете в себе ці бацили в живому, активному стані?
— Навпаки, ми змушені тримати їх живими, — сказав господар. — Ось, наприклад… — Він підійшов до стіни й узяв одну з кількох заткнутих пробірок. — Тут вони живі. Так ми культивуємо справжні, хвороботворні бактерії. — Він помовчав, — Так би мовити, розводимо холеру в пляшках.
На обличчі блідого чоловіка промайнуло ледве помітне задоволення.
— Ви тримаєте в себе смертельну штуку, — зауважив він, поїдаючи оком невеличку пробірку.
Погляду бактеріолога не уникло хворобливе задоволення на обличчі гостя. Цей чоловік прийшов сьогодні до нього з рекомендаційним листом від одного давнього його товариша й привернув до себе увагу тим, що являв собою цілковиту йому, бактеріологу, протилежність. Гладенький чорний чуб, глибоко посаджені сірі очі, виснажене лице, нервові рухи, спалахи зацікавленості в гостя різко відрізняли його від звичайних науковців — флегматичних, розважливих людей, з якими переважно спілкувався бактеріолог. А тому, певно, цілком природно було розповісти цьому чоловікові, на якого справляли таке
