Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер
— Дві сотні, кажу тобі, не менше двох сотень.
— Та дурня!
— Зупинилися під містом серед білого дня! Не насмілилися б, якби їх було менше.
— Серце в тебе заяче, от в очах і двоїться.
— Що-о?! Що ти оце сказав?!
— Кажу вам, буде битва. Бо не може так статися, щоб се-кохландійці приїхали сюди отак просто.
— А Ласкольник? Що він говорить?
— А хтозна. Але наскільки я знаю Сірого Вовка, він їм цього так не відпустить.
Кайлін озирнулася за плече, щоб перевірити, хто ж це зізнається в такому знанні про її командира. Цього молодика в брудному кубраці вона бачила вперше в житті.
Стенула плечима.
Підійшла до трьох чоловіків, які оглядали й чистили зброю. Були вони з чаардану Веторма.
— Вже назад? — заговорила вона із ними. — Швиденько ваш шлях промайнув.
Найстарший, якого звали Галичем, гнівно скривився.
— Та ми ледь-ледь за місто виїхали, як з’явилися Блискавки. На око — зо п’ять дюжин. Проминули нас кроків за сто, але я бачив, як їхні оченята палають від фургонів і трофеїв. Тьху! — сплюнув він на землю. — Головний нашого каравану обісрався з переляку та наказав розвертатися. І доки ми тут сидимо, доти грошик улітає, бо купці платять за перевезений товар, а не за втрачений час.
— Кайлін, а правда, що вас саме Блискавки пошарпали? — запитав найнижчий з них. Мав такі криві ноги, наче хтось їх вигинав у колесо. Вона не змогла згадати його ім’я.
— Хто це ще кого пошарпав — невідомо, — пробуркотіла.
— Зате відомо, чий чаардан прискакав уночі скривавленим і на спінених конях.
— Та що там… Ґрелле, — все ж пригадала ім’я, — позаду нас — задовга дорога.
Галич посміхнувся у вуса.
— Ти нам тут, дівчино, очей не замилюй. Куди вас старий ганяв?
— За Авенфель, — сказала вона менш впевнено, ніж того бажала, сподіваючись відповідної реакції.
І не помилилася. Уся трійця аж підстрибнула.
— Сто миль? — пихкнув Ґрелл. — Із неповними трьома десятками? Чи Ласкольник з глузду з’їхав? На таке й полку було б замало.
Вона гордовито випросталася.
— Полку було б замало, а Сірий Вовк пішов і повернувся. Ґердоони десять днів як перейшли кордон, спалили три садиби, загорнули табун коней, пошарпали військовий роз’їзд і знову втекли за річку. Ти, напевне, про це чув. І тільки наш кха-дар пішов за ними. І з них навіть один із п’яти більше не присуне сюди своєї довбешки.
Галич кивнув.
— Я чув про цей загін. В ньому, начебто, була сотня коней.
Вона усміхнулася.
— Менше шістдесяти. Людям завжди в очах двоїться під час нападу.
— І що було далі?
— По втечі за кордон вони розділилися на три групи. Перша рушила на південь, на розлоги, й погнала коней. Ми дістали їх уночі, коли вони поставили табір. Вони не знали, що хтось їх переслідує, до того ж перепили награбованого вина, тож ми взяли їх як сонних дітей. Тоді кха-дар відіслав чотирьох людей, аби ті перегнали табун назад.
— Тож далі ви поїхали лише удвадцятьох п’ятьох?
Кайлін не відповіла.
— Друга група йшла до Харег-Дир, обтяжена награбованим, ніби якісь князьки. Гей, кажу вам, силу-силенну всього везли: килими, коці, полотна, келихи, зброю. І все це взято із шляхетських та купецьких подвір’їв. Аж шкода було кидати все те начиння.
Всі ствердно закивали: саме це розуміли пречудово.
— Усіх дістали?
— Майже, — Кайлін дозволила собі легенько зітхнути. — У них були втомлені коні, навантажені понад міру. До того ж їм не дуже хотілося ставати до бою, тож вони відразу пішли у розсип. Напевне, кожен сподівався, що саме йому вдасться втекти з трофеями. Ми їх вибили, — вона роззирнулася і побачила, що навколо вже почали збиратися люди, — без жодних проблем. А був же в одного сивий жеребчик! Гей, кажу вам, що за кінь був! Як пішов чвалом, то мій Торин ледве міг його наздогнати. А потім той кочівник відрізав в’юки — і ми наче зупинилися. Я послала йому вслід стрілу, але схибила. Утік, сучий син.
— Мабуть, так йому писано, — пробуркотів хтось за її спиною.
— Стривай, — Галича, схоже, захопила розповідь. — Тож ви все добро на землі кинули?
— Не було часу забирати. А крім того, за законом, усе, що ми взяли, колишній власник може відкупити за четверту частину вартості. Шкода було коней виморювати.
Люди Ветрома лише всміхнулися. — Тож ми й узяли те, що не має господаря, — гроші, і вирушили далі. Але тоді почалися наші проблеми. З Харег-Диру за нами вийшла погоня, тому ми відійшли на північ. Кха-дар добре знав, що робить, бо саме прийшла гроза, і погоня поїхала на захід, вважаючи, що ми побігли до кордону. А ми тишком-нишком дісталися до решти ґердоонського а’кеера за дві милі від їх табору, що біля Аґґар-Думу. Надавали їм по пиках, розігнали табуни на пасовиську й лише тоді повернулися на захід.
Вона замовкла, не знаючи, що ще можна додати. Якусь мить стояла тиша.
— Ну так хто ж вас врешті-решт порубав? — не витримав Ґрелл.
Вона криво усміхнулася.
— Ну як — хто? Блискавки.
— Ха! А я казав!
— Не марудься, Ґрелле, — останній з людей Веторма штурхнув його в плече. — Відома річ, Сірий Вовк не дав би пошарпати себе будь-кому. Скільки їх було?
— Сотня. Ми наштовхнулися на них вночі, і здається, вони були так само здивовані, як і ми. Ми пробилися, але вони рушили нам услід. Два дні сиділи в нас на хвості.
Галич закивав.
— Вершники Бурі. Так далеко на заході. Йавенир рідко відсилає свою гвардію на ці землі. Це може свідчити про якісь його клопоти. Ласкольник повідомив про це кого треба?
— Так. Посланці вирушили до Верлена та Береґонта.
— Це добре. Погано буває, як Блискавки опиняються поміж незамиреними кланами. Може, готують якийсь більший похід?
Вона стенула плечима.
— Може. А може, Йавенир послав їх, аби вони нагадали тим зверхнім вождям, що це він — Батько Війни?
— Може, — Ґрелл посміхнувся. — Хоч би щось добре вийшло з того, що ви плентаєтеся там, де вас не просили. Добре бути вчасно застереженим. Як вважаєш, це ті самі, із якими ви рубалися?
— Ти бачив їх зблизька? — відповіла вона питанням на питання.
— Як оце тебе.
— Були порубані?
— Hi.
— Ну, тоді це не наші. Ті, із якими ми зіткнулися, носять порубані щити та продірявлені кольчуги.
— Це добре, — Галич підвищив голос, — бо ще б якийсь дурень почав гавкати на Сірого Вовка, що це його провина і що це він притягнув