Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

— Бендарей, Риута, Дагена, перекажіть решті, щоби ті перевірили коней у стайні та внесли в’юки всередину. Поранених — відразу нагору. І нехай покличуть Аандурса.

Власник заїзду вже був на місці.

— Слухаю, генерале.

— Його палить гарячка, від учора ригає кров’ю та жовчю, — офіцер вказав на хлопця. — Нам потрібен медик, а краще за все — Вейльгорн.

— За медиком я вже послав, а старий чарівник, гм… Його немає, два дні як поїхав до Верленна.

— А щоб його! Авен не доживе до світанку із такою раною в череві.

Берт похитав головою:

— Ми нічого не зробимо, генерале. Усе — в руці Володарки. Маю нагорі три вільні кімнати. Одну приготую для поранених.

— Буду вдячний. І одну для жінок.

— Як завжди.

Дівчина, здавалося, хотіла щось сказати.

— Не починай знову тих дурнуватих балачок, Кайлін. У стайнях зараз спить десь сорок погоничів напідпитку.

— Нічого б з нами не сталося.

— З вами ні, але із ними — так. Зрештою, чого ти досі тут стирчиш? Здається, у твого коня проблеми з передньою ногою. А розсідлати цю бестію, уникнувши зубів чи копит, зумієш тільки ти. Доглянь його та зроби примочку із рум’янку та вентиги. Шкода було б такої доброї тварини.

Якусь мить вони мірялися поглядами, сірі очі чоловіка та зелені очі дівчини. Нарешті вона гнівно пирхнула, розвернулася, мотнувши русою косою, та вийшла.

* * *

Вранці вона прокинулася останньою. Розплющила очі й деякий час витріщалася на білену стелю, намагаючись пригадати подробиці останніх днів. Спомини були розмиті, неясні, сповнені вируванням битви, свисту вітру у вухах, тупотінням коней, що йдуть чвалом, та дзеленчанням клинків, що б’ються один об одного. А закінчувалося все довгою та розпачливою втечею із переслідувачами на хвості. Вона мимоволі торкнулася пов’язки, що обмотувала її ліве плече. Задерев’янілі м’язи боліли більше, ніж рана.

Встати з ліжка здавалося кепською ідеєю, але з вулиці доносилися звуки якоїсь метушні, а три інші жінки, які ділили з нею кімнату, вже встигли вийти.

Вона важко зітхнула та, проклинаючи біль у м’язах, злізла з ліжка. У кутку знайшла миску та жбан із водою. Умила обличчя, заплела косу та позбирала розкиданий одяг. З минулого вечора пам’ятала лише те, що була настільки втомленою, що стягувала його з себе, мріючи лише про ліжко. Потім залізла поміж Леєю та Дагеною й заснула раніше, ніж ці дві скінчили лаятися на неї.

Після хвильки вагання вона кинула просяклий потом одяг у куток і витягнула з в’юків чистий. Зелена сорочка, темно-синій каптанчик, сині штани, свіжі онучі. Коли взула високі чоботи та підперезалася шаблею — відчула себе набагато краще.

Привиди попередніх днів зблякли.

Вона почула стукіт пазурів об підлогу. З темного кутка вийшов пес. Тварина була жовтавою і нагадувала будовою степового вовка, але більшого та масивнішого. У холці пес доходив їй до середини стегна, а міцні щелепи здавалися створеними, щоби розгризати кістки.

— Бердефе, ти тут… — вони присіла й почухала йому за вухом. — А я вже боялася, що ти не зміг нас наздогнати. Добре, що ти повернувся, але не вештайся тут, особливо біля стайні. Коні цього не люблять.

Пес рикнув і пішов у куток. Двічі крутнувся навколо себе й улігся на підлозі.

— Ну добре, якщо хочеш — то можеш тут залишитися. А я піду до стайні.

Вона вийшла.

* * *

На подвір’ї було тісно від люду. Окрім її загону у «Вендорі» гостювали купці, що подорожували караваном до Тенкору, кілька мандрівних торговців дріб’язком, пара жонглерів, групка пастухів і чимало людей невизначених професій. У цей час ті, хто вже встиг протверезіти або ж, на жаль Берта, не упився попереднього вечора, лазили по всьому подвір’ю. Караван — десять важких, критих полотном возів, кожен з яких мав четверну упряж коней — збирався в дорогу. Головний підводи мав червону пику та лють в очах. Він лаявся, наче сотня шевців, ясно даючи зрозуміти, що зробить із своїми візницями, якщо ті от-от не вирушать.

— Негайно! — галасував, вимахуючи руками. — Чуєте, покручі завошивлених кіз, що не варті слини на плювок?! Негайно!!!

Фургони поволі виїжджали з подвір’я. Їх супроводжувало десь із двадцятеро озброєних до зубів вершників як ескорт.

Кількох вона впізнала. Чаардан Веторма.

Вона свиснула, вклавши пальці в рота, та почала махати останній двійці. Ті й собі привіталися, не намагаючись перекричати той розгардіяш, що тут панував.

Сам Веторм, трохи нахилившись у сідлі, розмовляв із Ласкольником. Командира вона впізнала за сивою чуприною. Він був убраний у святковий одяг і гладенько поголений, так ніби провів останні дні, вилежуючись на пуховій перині.

Нарешті Веторм кивнув, посміхнувся, потиснув Ласкольнику руку та погнав галопом за караваном.

Кха-дар неспішно підійшов до неї.

— Доброго дня, Кайлін. Як спалося?

— Доброго дня, кха-даре. Не знаю, не пам’ятаю. Не чула навіть хропіння Леї. Що там у старого волоцюги?

— У Веторма? Сама бачиш, працює зараз лише ескортом купецьких караванів із Немвету. Непогано платять, дають на їжу та відсоток з прибутку. Але все це нудно, наче кишки в смальці.

— Хотіла б я інколи так понудьгувати. Без образ, кха-даре.

Він легенько усміхнувся.

— Я тебе добре розумію, дівчино. Проте… служити людям, які ані дня не провели під голим небом, але вказують, куди і як швидко ти маєш їхати, з ким маєш битися і коли можеш злазити з коня? Ну скажи сама.

Демонстративно здригнувся.

— Я поглянув на твого коня. Виглядає краще, але я не зміг перевірити його ногу, бо ця скотиняка навіть на мене клацає зубами. Ти повинна з ним поговорити й пояснити, хто тут командує.

— Я намагаюся, кха-даре. Щоденно намагаюся, але він досі вважає, що саме коні є пупом всесвіту.

Він усміхнувся й пішов у своїх справах. Кайлін попрямувала до господарчих будівель.

У стайні було порожньо. Торин привітав її дружнім форканням. Вона насварила його пальцем.

— Ти знову поводишся як дикун. Скільки разів я тобі казала, щоб ти не намагався кусати людей з нашого чаардану?

Він форкнув знову, але вже не так дружньо.

— Ніяких «але», — вона ласкаво поплескала його по гнучкій шиї. — Останні три дні ти був дуже мужнім. Я тобою пишаюся.

Він по-товариськи штурхнув її головою, майже валячи з ніг.

— Та годі тобі… — вона нахилилася над бабкою, що була обвита пов’язкою. — Краще покажи ногу.

Набряк значно поменшав. Мазь робила дива.

— Ну сьогодні ти ще не побігаєш, але за день-два підемо на