Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Пес пирхнув і зник у високій траві. Хтось наближався з боку табору. Кошкодур. Блиснув посмішкою під вигорілим вусом.

— Розмовляєш сама із собою, Кайлін?

— Майже. Думаю вголос. Вишлемо патрулі навколо?

Той похитав головою.

— Ні. Монах стверджує, що відчує кожного з Послідників, який намагатиметься вийти з Урочища. Здається, старий не горить тим, аби розділяти сили. Щось йому тут смердить. — Не тільки тобі так здається. Я розмовляла з дівчатами. Лея каже, що в неї весь час виступають сироти, а Дагена обвішала себе й свого коня такою кількістю амулетів, що вони схожі на ряджених на Свято Літа. Думаю, сьогодні ніхто не спатиме.

— Що правда, то правда. Старий ходить колами й бурмотить собі під носа, а Ланс та Ґеронес мало не побилися. У мене теж спина сиротами взялася, — сплюнув він. — Кляте Урочище. Я справді волів, аби все було простіше. Блискавки — по той бік річки, ну а ми їх лупцюємо, а не вдаємо з себе сак, у який женуть рибу. От побачиш, все закінчиться тим, що ми ще будемо перев’язувати їм рани, тримати за руки й підтирати зади.

— Не дочекаються, — посміхнулася вона широко.

— От побачиш, — він озирнувся. — Привіт, Даг.

З пагорку саме сходила Дагена. Ласкольник прийняв дівчину до чаардану менше місяця тому, але Кайлін уже встигла її полюбити. Даг походила з геарисів, одного з місцевих племен, які після наїзду се-кохландійців не підкорилися їм і знайшли прихисток на теренах Імперії. Вона була типовою представницею свого народу: висока, чорноволоса, смаглява та з трохи розкосими очима. Шкіряну куртку й штани вона обвішала пташиним пір’ям, кістками, мішечками, наповненими зіллям, медальйонами з кольорових камінчиків та ракушок. З кожним рухом амулети билися один об одного й постукували.

— Визнай, ти пограбувала стару Биасю, га? — Кошкодур тицьнув пальцем один з мішечків і відразу відсмикнув руку. Всередині щось брязнуло.

— Ні, — дівчина усміхнулася й вони побачили, що зуби в неї забарвлені в зелений колір, через жування ґниссу. — Сама зробила. Бабця мене навчила.

— Ну ясно. Племінна магія, — Кайлін закивала. — Кажуть, вона дуже ефективна, а особливо у формі довгого держака з пером з одного боку та шматком заліза — з іншого. Такий амулет зветься «стрі-ла» та вміє відганяти будь-яке зло. Особливо якщо пустити його з хорошого лука. До речі, наш святобливий муж не розлютився на твій вид? Тільки вчора він говорив про аспектовані чари…

Кошкодур глянув з-під лоба.

— Звідки знаєш?

— У нас, дівчат, свої таємниці… — Дагена блиснула зеленою усмішкою. — Не будь надто цікавим. Про щось іще говорив?

— Та всіляке. Дурня жерців: Війни Богів, старі легенди, боротьба добра зі злом.

— Ага. Мені лише цікаво, чому, якщо йдеться про боротьбу добра зі злом, жерці так рідко підводять з місця свої сраки. Балаканина, балаканина, балаканина. А потім як завжди: йдіть, діти, битися із силами Мороку самі, а я маю тут іще Храм позамітати…

— Вина напитися, — додала Дагена.

— Дівку ви… — Кайлін озирнулася, відчувши рух, — …висповідати.

Кошкодур порснув.

— Ну що ти, Кайлін? Хіба що…

— Виграти? — Аредон-гі-Цирен безшелесно підійшов до них. — Як бачите, не всі жерці проводять час у храмах, а якщо хтось стверджує інакше, то я з радістю, після закінчення тутешніх справ, стану на захист честі Ловчих Володарки Степів, — він прохолодно усміхнувся й поклав руку на меч.

Кошкодур відступив на крок, звузив очі.

— Мені не здається, що в цьому є сенс, — Кайлін встала поміж ними. — Я вже бачила таке, монаше: поважний тон, грізне обличчя, а за мить — кпини й насмішки.

— Я так і думав, що хтось підслуховував нашу нараду. Зі стелі постійно сипався порох, а твій кха-дар робив усе, аби відвернути нашу увагу від цього дивного феномена.

— Миші. І щури, — промовила вона із невинним обличчям. — Старий Берт ніколи того не визнає, але в його заїзді щури великі, мов підсвинки. Кажуть, час від часу хтось із гостей зникає з кімнати, а вранці знаходять лише кілька скривавлених ганчірок.

— Ага. Це тому ми й спимо в одній кімнаті, — Дагена енергійно кивнула, її амулети зашелестіли й застукотіли. — 3 нас трьох хтось завжди тримає варту.

Ловчий зміряв її оком з голови до стоп, але нічого не сказав. Кайлін вирішила, що це неабиякий плюс для нього.

— Ласкольник викликає всіх на пагорб. Хоче домовитися про розміщення вогнищ та черговість варт. І в нього якісь доручення на завтра. Відчуваєте себе задоволеними?

* * *

Наближалася північ. Кайлін сиділа біля невеликого вогнища, не в змозі заснути, хоча щойно закінчила варту. Замість відпочинку — витріщалася на полум’я, дозволяючи думкам пливти природним, лінивим шляхом.

У темряві по той бік вогню спалахнуло два ока.

— Можеш підійти.

Бердеф з’явився в колі світла й ліг на землю.

— Нюхав?

Він пирхнув і видав дивний, схожий на хихотіння, звук.

— Ага. Я теж вважаю, що це втрата часу. Але завтра тримай очі розплющеними.

Пес смикнув вухами, звівся на рівні лапи. Тихо заскавчав, відступив у темряву.

Вона почула шелест. Аредон встав позаду, тримаючи попону в одній руці і шматок перепічки — в іншій.

— Можна присісти?

— Отам, — вказала на місце по той бік вогнища.

Він мовчки всівся. Вона докинула трохи хмизу у вогнище. Затріщало, хмара іскор затанцювала в повітрі, темрява відступила, немов налякана, випльовуючи у відповідь хмару нових тіней. Пса ніде не було.

Вона відчула, що монах спостерігає за нею, звела погляд — дивився із тою нахабною посмішкою на обличчі.

— Ти не часто буваєш у Степах?

Він здавався здивованим тим, що вона озвалася першою.

— Ні.

— І не знаєш звичаїв, які тут панують.

— Ні. Храм у Йерті — задалеко звідси. Майже рідні землі Імперії.

— Я маю вважати себе дикункою з прикордоння? Запам’ятай, монаше — тут, на рівнинах, якщо ти сидиш із кимось чужим біля його вогнища, то не витріщаєшся на нього як свиня на палаючий хлів. За таке можна отримати батогом по писку чи ножем межи ребер. Тільки друзі, компаньйони й товариші з одного чаардану поводяться отак вільно. Чужий біля вогнища стежить за своїми руками та вдячний, що йому дозволили присісти біля цього вогню. Зрозумів?

Він опустив погляд.

— Так.

Вона витягнула шаблю та почала ретельно перевіряти клинок, час від часу проходячись по ньому бруском. Якийсь час було чути лише зловісне з-зі-іп, з-зі-іп, з-зі-іп.

— Як ти став Квард’келлом?

Він мало не вдавився перепічкою.

— В-в… вибач?

— Як ти став Ловчим? Тебе ще ніхто не питав про це?

Він дивно посміхнувся.

— Один