Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Риндін спробував поворушити рукою. Вона майже не слухалася, обважніла в такій мірі, немов на ній повисли гирі. Перед очима пливли фіолетові кола, переплітаючись і розпливаючись. А як почувають себе Сокіл і Ван Лун?..
Напружуючи всі сили, він дотягнувся рукою до пульта і натиснув на одну з кнопок. Спалахнуло жовте очко сигнальної лампочки: включилася гучномовна телефонна установка.
— Як почуваєте себе, друзі? — промовив Риндін напруженим голосом, який дивно змінився.
— Все гаразд, Миколо Петровичу, — почув він голос Ван Луна, що також змінився і був дивно напружений. — Гадав, буде важче. Очевидно, добре допомагають гамаки. Вони прогинаються дедалі більше. Відтягуються назад.
— Незабаром все це скінчиться, — спробував сказати цілком невимушено й безтурботно Риндін. — Ми йдемо вже на наших власних двигунах. Відчуваєте вібрацію?
— Аякже! Скільки набрали?
— Майже п’ять тисяч метрів на секунду, — відповів Риндін, глянувши на шкалу покажчика. — Ну, тихо! Мовчимо!
Швидкість наростала. Яка все ж таки страшна річ це перевантаження! Якщо воно перевищить припустимі межі, то діятиме руйнуюче на нервову і серцево-судинну системи людини, на органи слуху й зору. Академік Риндін знав, що перевантаження під час прискорення астроплана буде не більше як потрійним. Але й в цьому разі пасажири змушені деякий час відчувати потроєну важкість. Його власне тіло, яке важить за звичайних умов сімдесят п’ять кілограмів, зараз, у період прискорення, потягнуло б на вагах цілих двісті двадцять п’ять кілограмів.
І це відчувається помітно, навіть надто помітно!
Серце б’ється різкими поштовхами, ледве справляючись з масою крові, відкинутою прискоренням назад. Тіло відчувається, наче неймовірно важка кам’яна брила… а прискорення все триває! Стрілка покажчика швидкості вже підходить до позначки «9,0», астроплан пронизує іоносферу… він поступово входить у найвищі, найрозріджені її шари… стрілка наближається до позначки «10,0»… прекрасно!.. Тільки б менше було перед очима цих набридливих фіолетових кіл, як вони заважають, дратують…
Думки Риндіна, уривчасті й безладні, сумбурно виникали, переганяючи одна одну. Це було схоже на гарячковий стан, коли людина не може ні на чому зосередитися. Проте в такому стані мислення буває неясним, туманним, а думки Миколи Петровича, хоча й мелькали дуже швидко й безладно, але кожна з них зокрема лишалася чіткою й ясною. І ці думки весь час поверталися до головного, — до покажчика швидкості, яка невпинно наростала і звільнювала астроплан від могутньої сили земного тяжіння. Стрілка покажчика повільно посувається повз позначку «11,0»… тепер лишаються тільки десяті частки кілометра, тільки сотні метрів… Чи не уповільниться тут прискорення?.. Ні, стрілка рухається все так само рівно… Позначка «11,3» пройдена… Зараз… зараз… Ось вона, вирішальна помітка «11,5»! Є космічна швидкість, її досягнуто!
І тієї ж миті Риндін відчув, як його тіло рвонулося вперед, затримуване тільки широкими ременями, якими він був прикріплений до крісла. М’які подушки ніби одразу стали більш пружними, наче в них звільнилися несподівано тугі пружини. Вони виштовхували тіло Риндіна з крісла. Стрілка покажчика швидкості вже не рухалася далі праворуч. Вона завмерла на позначці «11,5». Автоматичний устрій працював бездоганно. Ракетні двигуни вимкнулися. Зникла помітна вібрація, яка свідчила досі про їх напружену працю. І все тіло звільнилося від тягаря, який давив. Риндін відчув, як легко й вільно стало дихати. Він спробував спертися вигідніше на ручку крісла і відчув, що м’які подушки відштовхнули його вгору.
Виходить, — уже невагомість? Тоді треба бути дуже обережним, з нею треба освоїтися… Адже ж можуть з’явитися дуже неприємні відчуття, незважаючи на велике попереднє тренування, яке проходили учасники експедиції, незважаючи на полегшуючу дію вжитих ними перед стартом спеціальних препаратів…
Микола Петрович повільно й акуратно розстебнув замок широких ременів, що прикріпляли його до крісла, і сперся на ручки. Цього руху було досить для того, щоб крісло у відповідь підступно відкинуло його від себе у повітря. Він хотів ухопитися за ручки і не встиг, його руки промахнулися в різкому русі. Крісло раптом опинилося навіть не внизу, а десь збоку — і продовжувало віддалятися вбік і вгору. Каюта повільно поверталась навколо Миколи Петровича, що висів у повітрі. Ні, виявляється, з усім цим не так легко освоїтися!
Здавалося з цілковитою очевидністю, що він, Риндін, абсолютно не рухається, а нерухомо висить у в’язкому і в той же час пружному повітрі. А каюта разом з усім обладнанням все так само повільно повертається навколо нього, загрозливо насуваючись в той же час однією стіною на Миколу Петровича. Пульт керування з кріслом, що стояло перед ним, був уже збоку і внизу. Потім він разом з усією каютою поплив убік.
— Ні, це просто-таки забавно! — вихопилося у Миколи Петровича.
Певна річ, в усьому цьому не могло бути нічого несподіваного ні для академіка Риндіна, ні для його супутників. Вони були підготовлені до явищ невагомості. Але одне діло — теоретичне уявлення, і зовсім інше — фізичне відчуття. Риндін чудово знав — теоретично! — як буде поводитися за умов невагомості його тіло і якою своєрідною буде поведінка всіх речей в кораблі. Все було саме так, як передбачалося. Проте орієнтуватися на практиці і керувати своїми рухами виявилося неймовірно трудно. Кожен з них тягнув за собою несподівані наслідки. Складніше за все було освоїтися з парадоксальним відчуттям «верху» і «низу».
«Верх» кожної миті був там, де перебувала в цю мить голова Миколи Петровича, а «низ» — там, де лишалися ноги. Позначалися земні звички. І неможливо було примусити себе відчути власні повороти і зміни пози. В усіх випадках здавалося, що тіло лишається нерухомим, а навколо обертаються і переміщаються стіни каюти і її обладнання. Помах рукою направо — і вся каюта починала повертатися туди ж таки, а водночас на нього ніби навалювалася ліва стіна. Помах рукою в інший
