Привид часу - Володимир Іванович Савченко
А потім трапилося непередбачене. Бруно Аскер раптом став шостим учасником експедиції Корнєва. Можливо, саме це й вирішило долю голосування у Зоряному комітеті: послати чи не посилати шість смільчаків у простір.
Астронавти стартували звідси, з Астрограда, шістдесят дев'ять років тому — у жовтневий день 2048 року.
І ось троє з них повернулися.
Остап Іскра тихенько прочинив двері і зупинився на порозі кімнати.
Три астронавти прикипіли очима до гір і моря, що розкинулися перед ними. Жінки стояли на балконі, обнявшись, чоловік трохи осторонь сперся на поручні. Іскра на мить глянув на все їхніми очима, очима людей, які багато років дивилися тільки на прилади та чорне небо у колючих цяточках зірок. Він теж, коли повернувся звідти, жадібно вбирав поглядом білосніжні хмарки, що велично пливли у блакиті, синюваті снігові вершини гір, зелені, пронизані промінням сонця хвилі, що розбивались об парапет набережної на білі бризки й піну; потоки машин, які мчали вулицями, зелень двоярусних бульварів, обличчя незнайомих, але рідних людей… Він так само вдихав терпке повітря, підставляв тіло свіжому надвечірньому вітру, що подихав з моря.
Остап Іскра підійшов до астронавтів.
— Здрастуйте! — схвильовано промовив. — Здрастуйте, Галино Крон. Я, здається, не помилився?
Дівчина всміхнулась. Її великі сині очі радісно засяяли. Вона подала руку.
— А ви — Марина Плашек?
— Так, здрастуйте, — почувся у відповідь приємний чистий голос.
— Стефан Март, конструктор-механік?
— Вгадали, — чоловік енергійно потис простягнену руку. — А ви хто?
— Іскра, голова Зоряного комітету. — Остап пройшовся по кімнаті, зсунув крісла в ряд і викотив їх на балкон. — Сідайте… і розкажіть, що сталося з вашим зорельотом-майстернею? Де він подівся? Де ваші товариші?
— Як? — Галина Крон здивовано глянула на Остапа. — Невже ви не одержали радіограми? Виходить… — голос її затремтів.
— Нічого не виходить, Галинко, — сказав Стефан Март, сідаючи в крісло. — Не забувай, що на Землі минуло… який тепер рік, голово?
— Дві тисячі сто сімнадцятий.
— Значить, минуло шістдесят дев'ять років. Протягом цих шістдесяти дев'яти років тут щодня відбувалася сила-силенна подій. Радіограма могла десь загубитися.
— Ні, вона не загубилась. — Іскра вийняв з кишені аркуш паперу, розгладив його на коліні. — Точніше, не загубилося те, що дійшло до Землі. А дійшли, на жаль, лише уривки… Слухайте: «…га, Сонячна!» Можливо, «увага». «Буревісник…» Шуми. «…мчить із швидкістю нуль дев'яносто один світлової…» Виходить, дуже збільшили розрахункову швидкість? — Іскра запитливо глянув на конструктора Марта.
— Так, — підтвердив той. — Що ж там далі?
— Далі… далі шум і кілька слів, яких не можна розібрати. Потім — «місцезнаходження…» Знову шум. «Г-1920…» Шум. «…маршруту такі…» Шум. «…яскравість зорі…» Шум. «…пропорціональна квадрату відстані до неї». — Голова здивовано глянув на астронавтів. — Навіщо ви таке повідомляли?
— Яскравість зорі зменшується пропорціонально квадрату відстані до неї! — сердито зауважила Марина. — Зменшується, розумієте?
— Зменшується?! — Остап Іскра вражено дивився на жінку. Притиснутий рукою до коліна аркушик паперу тріпотів на вітрі. — Та-ак… «Паралакс…» Знову шум. «…зменшується, повторюю…» Шум знову забив кілька фраз. «Зіткнулися з… у напрямку… бачимо… дослідити причини цього явища…» — Іскра зітхнув і віддав згорнутий аркуш Галині Крон. — Оце й усе. Потім почався такий шум, що розшифрувати далі слова не змогли навіть імовірносні електронно-обчислювальні машини[1]. Та коли врахувати, що радіограма пройшла чотири парсеки, то й це чудово!
Астронавти, нахилившись над аркушем, зачудовано розглядали його.
— Отже, вони все-таки пролетіли! — радісно вигукнула Марина Плашек. — У них все гаразд!
— А чому такий шум? Може, передавач? — Март запитливо подивився на Галину.
— Передавач був справний. Цілком справний! — впевнено промовила інженер-радист. — Просто, мабуть, дуже далеко залетіли. На межі чутності. Адже тут ефір заповнений радіопередачами…
— «…як доходить до нумізмата стертий п'ятак або як світло мертвих зірок доходить», — продекламував Стефан Март. — Ну, прийняли ви цю радіограму — і що далі? — звернувся він до Іскри.
— Ми… тобто не ми. Тоді, у 2078 році, я був у експедиції. Керівництво Комітету, судячи з протоколів, зайшло у безвихідь. По-перше, ви страшенно збільшили швидкість при своїх запасах пального. Крім того, витратили пальне на цю радіограму… Якщо врахувати, що взагалі до вашої експедиції ставилися скептично…
— Ну, звичайно! — Март кивнув головою.
— Словом, вирішили, що ваш «Буревісник» на шляху до Г-1920 зіткнувся з якимось тілом, був пошкоджений і що ви просите допомоги. Тоді й спорядили рятувальний зореліт-автомат…
— Так-так, — вигукнув Март, схопившись з крісла. — Рятувальний апарат! Людям же так далеко летіти не можна! — глузливо кинув він.
— Між іншим, такі автомати добре себе зарекомендували, — зауважив Іскра.
— Летить тепер ваш автомат, врізаючись у зорі.
— Скажіть, товаришу Іскра, — втрутилась у розмову Марина, — більше ніяких звісток не було з «Буревісника»?
— Ну, які можуть бути звістки, якщо корабель загинув невідомо де! Автомат ні на трасі, ні у гаданому районі його не знайшов… Простір — це простір! Не могли ж ми обшарити всю галактику… — Іскра хотів усміхнутись, але усмішки не вийшло. Відчував ніяковість, розмовляючи з астронавтами. Був старший і в той же час явно молодший од них. Як людина пізнішої епохи, Остап знав значно більше, ніж астронавти, — і разом з тим відчував себе малюком перед цими людьми, що стільки пережили…
— Простір — це простір… — повторила Марина. — І час — це час. Так?
— А ви хіба сумніваєтеся в цьому? — Іскра знизав плечима.
— Виходить, старий Бруно мав рацію, — задумливо вела далі жінка. — Є речі, які можна пізнати тільки там…
— Що саме? — спитав голова. — Може, ви розповісте?
— Так, розповімо. — Стефан Март вмостився зручніше в кріслі, глянув на всіх. — З вашого дозволу почну
