Привид часу - Володимир Іванович Савченко

Три крижані брили були однаковісінькі за формою і розмірами. Невидимий космічний пил зробив своє: грані паралелепіпедів колись, мабуть, прозорі, стали матові. Астрольотчики, що транспортували астероїди на Землю, всередині нічого не помітили. Проте електромагніти виявили сталь. На всяк випадок, щоб зберегти космічний холод, астероїди поклали в контейнери з рідким гелієм.

Коли тіла перевантажили з контейнерів у закритий басейн, наповнений гелієм, матові грані астероїдів ніби розчинилися в рідині. Люди, що юрмилися навколо басейну, та й не тільки вони, — всі жителі Землі побачили на телеекранах людей усередині брил. Дві молоді жінки і присадкуватий літній чоловік застигли в крижинах. Усі троє були настільки земні, що припущення, ніби це «прийшлі брати по розуму», одразу відпали.

Спосіб безракетної мандрівки людини, яку охолоджували до абсолютного нуля у захисній крижаній оболонці, уже застосовувався в Сонячній років двадцять, хоч технічно це виконувалося інакше. Тому повернути цих трьох до життя не становило труднощів.

Астероїди прогріли інфравипромінювачами. Диспетчер Сінг, побачивши на екрані, як із камери теплового пробудження вийшла сіроока красуня, вигукнув вражено:

— І таку жінку я мало не спопелив ядерною ракетою!

Високий, трохи сутулий чоловік не поспішаючи йшов по сходинках до кімнати на п'ятому поверсі, де відпочивали три астронавти. Голова Зоряного комітету Остап Іскра сьогодні весь день сидів у Центральному архіві зореплавання. І тепер ще раз пригадував усе, що йому пощастило узнати з мікрофільмів старих наукових звітів, побляклих газетних вирізок, фотографій, магнітних записів рапортів патрульних автоматів про цих трьох.

…На відстані десяти парсеків од Сонця у холодному просторі летить жовто-оранжева зоря, що належить до сузір'я Тельця. Вона не має назви. У зоряному каталозі Гумбріджа є лише її номер — Г-1920. Неозброєним оком зорю можна побачити тільки з Місяця, де спостереженню не заважає атмосфера. Зоря мчить до далекої групи Плеяд з надзвичайною для системи Млечної Путі швидкістю — 360 кілометрів за секунду.

Років вісімдесят тому вчені Центральної місячної обсерваторії опрацювали дані кількасотлітніх спостережень руху Г-1920 і прийшли до незвичайного висновку: тіло, яке рухається з такою швидкістю по орбіті зорі Г-1920, не може належати до системи Млечної Путі! Отже, Г-1920 прилетіла з чужої галактики. Вчені навіть зазначили, з якої саме — з спіральної галактики М-33 в сузір'ї Трикутник.

Позагалактична гостя в нашій системі! Сотні мільярдів років дві галактики: Млечна Путь і М-33 розвивалися ізольовано одна від одної, коли не брати до уваги слабкі, ледь вловимі телескопом промені світла, якими обмінювалися ці величезні згустки матерії. Двісті вісімдесят тисяч парсеків розділяли Млечну Путь і галактику М-33 — майже мільйони світлових років. А тепер зоря звідти летить отут, поруч, на відстані десяти парсеків. Подорож до неї — це все одно, що політ у М-33.

Учені добре дослідили свою галактику, тому чужорідна зоря їх особливо вабила. Справді, у жарких супертропіках Венери перші космонавти відкрили небілкове кремнійорганічне життя: іхтіозаври плавали там у киплячих кислотних озерах, а птероящери водилися в палаючих печерах. Ще далі, на розжареному боці Меркурія, жили металеві комахи. Перші автоматичні ракети, які літали за межі шумового радіофону Сонячної системи, принесли записи осмислених сигналів, що линули від центрального зоряного ядра галактики. Два десятиліття тому автоматичні зорельоти зафіксували біля двох планет найближчої до Сонця зорі Проксіма Центавра групи метеорів, «які довільно міняли орбіти». Зробивши аналіз електромагнітних записів автоматів, учені прийшли до незвичайного відкриття: у космосі живуть свідомі кристалічні істоти.

Виходило: чим далі від Землі, чим більше відрізнялися од земних умови розвитку матерії, тим дивовижнішим з погляду людини був шлях розвитку матерії до своєї найвищої форми — життя. Що ж там, біля зорі з іншої галактики, яка мчала тепер на відстані близько десяти парсеків од Сонця?

«Якихось десять парсеків…» Іскра хитнув головою. Тридцять п'ять років туди, тридцять п'ять назад. Навіть тепер це — не близенький світ. А тоді, на початку двадцять першого століття… Антиречовини для фотонних зорельотів синтезували штучно. Спорядження зоряної експедиції коштувало стільки, скільки рік життя всього людства… Техніка анабіозу ще не вийшла з лабораторій, але й там експериментували тільки на собаках і мавпах. Така мандрівка в той час була за межами технічних і, головне, людських можливостей. Ні, сильних і сміливих людей і тоді не бракувало. Але у психіці людей лишився слід двадцятого століття! Століття революцій, воєн, небувалих відкриттів, винаходів, кипіння пристрастей, боротьби… Кожен, де б він не був, відчував, що дихає тим же повітрям, яким і всі, що справи і події на іншому боці планети стосуються і його, що супутник, який пролетів над ним, викликав у нього такі ж самі думки і переживання, як і у мільйонів інших людей. Кожен відчував себе членом складної п'ятимільярдної людської сім'ї.

Світ поширшав. Життя людини стало багатогранніше: за рік вона робила стільки справ, що їх у двадцятому столітті вистачило б на десятьох.

Вихопити людину з виру життя і приректи її на кількадесятилітнє комфортабельне животіння в космосі — означало майже цілковиту поразку подорожі.

Космос, зоряні перельоти… О, якби у міжзоряному просторі і справді були небезпеки, що їх змальовували письменники-фантасти у своїх творах: хмари таємничого пилу, який руйнував зорельоти, смертоносні потоки випромінювання, космічні ями з потойбічними властивостями, жорстокі залізні диктатори! Проте вже під час перших польотів автоматичних ракет стало ясно: космос приховує щось значно простіше і страшніше: небезпеку під назвою Ніщо. Немає нічого, навіть змін дня і ночі. Тиша. Пустота.

У пам'яті ще не згладилася поразка зорельота «Фрегат». Машину оснастили універсальними автоматами. Вони вели зореліт за курсом, робили у просторі потрібні обчислення, переносили вантажі, відчиняли двері, готували їжу, прибирали каюти, влаштовували кіномузичні передачі — пальцем не треба було ворушити! Ескалатори, ліфти, роботи-масажисти… А який був важкий конкурс для учасників першого зоряного польоту! Всі вони мали бути талановиті вчені, чудові спортсмени, добре знати мистецтво, бути красивими і дотепними. Одібрали двадцять найяскравіших індивідуумів Землі і відправили до альфа Центавра по трасі, яку проклали автоматичні ракети.

І «Фрегат» повернувся назад, не пролетівши і третини шляху. Ще б пак! Людей, які звикли до щоденної праці,