Кагарлик - Олег Шинкаренко
3100
Серед подій, що зрідка трапляються на небосхилі, вражає несподівана поява нової зірки. Але ж я знаю, що ніяка це не зірка, а просто “Булава” ліниво зависла десь там у просторі та розмірковує про свою подальшу долю. Михайло повідав мені, що у подальшому його, мученика православної віри, чекають у Раю 72 незаймані дівчини. Я не можу зрозуміти, який сенс у цьому натовпі незайманок, а тим паче у тому, що їх незайманість кожного разу відновлюється. Може, це якась філософська метафора чи зашифрована схема технологічного процесу? 72 — це атомний номер Гафнію, час життя яйцеклітини, кількість мов будівельників Вавілонської вежі. “Гей, Михайло! Що це?”
3200
Небіжчик відрізняється від звичайної людини загостреним відчуттям справедливості. Михайло ж перебував на межі з потойбічним світом, тому губи його шепотіли мені слова з глибини непізнаваного: “Зрю, лепотный ты человек, аще и булдыга. Схорони мя по православному постатию, а я отблагодарствую. Возьми в суме крест богородичный — увидишь с конца его лопату. Как зароешь мя нею, так и в землю ея вострым концом воткни. Но сперва возьми вот соморфон и свобьство моє крозь примозговьницу на няго перегрузи. Я там засяду и тебе оттудова примного всего насоветую!” На потилиці у Михайла я знайшов гніздо із заглушкою. Це значить, що він був роботом?
“Телом я изгнию в земли, духом пребуду со семядесятью двумя непорочними девами, а разумом — вовеки с тобою во соморфоне”.
3300
Незаймана дівчина нагадує замкнене коло, молодиця — спіраль. Михайло пояснював мені майбутній парадокс так: “Телом я изгнию в земли, духом пребуду со семядесятью двумя непорочными девами, а разумом — вовеки с тобою во соморфоне”. Як він сказав — так я й вчинив. Хрест устромив на високому пагоркові, його потім ще довго було видно з дороги. Кагарлик — містечко тихе, там вікна у хатах, ніби очі прихованих, які мовчазно спостерігають за твоїм рухом. Іноді щелепа дверей скреготне протягом відрижки. За спинами цього натовпу ніхто не ховається — лише пустеля з поодинокими скупченнями таких самих спостерігачів. Самотня “Булава” ген там у далині щось сумне мугикає собі під носа.
3400
Уже видніє хата. А з хліву сусід виводить мою корову. “Що ж ти робиш, сусіде? Це корова моя!” — “То корова не твоя, а діда Петра. А дід Петро помер. У нас, як хто помер без родичів, то все його майно сусіди хутко розбирають”. — “Так ось я його родич”. — “Який ще ти, в хріна, родич? їдь уже звідки приїхав!” Я було хотів узятися за кулемет, а потім поміркував і вирішив, що хату тут сторожити не буду. Треба краще в Михайла спитати, що робити. “Буль-буль!” — каже Михайло. — “Що?” — “Буль-буль”. От так чортівня! З хати геть усе винесли, навіть дрова біля пічки забрали.
3500
Ніч. Місяць чи то посміхається, чи просто коцюрбить свою примхливу пику. Я вже з’їв усе сало з хлібом та давно проїхав Обухів. Соморфон — це маленька коробочка без кнопок і навіть ознак екрану. Ось уже третю годину він торочить голосом Михайла без упину одне й те саме: “Велика ты, Россия-матушка, широка ты, Россия-мать. Приростает она землицею, и умом-то ее не понять”. Я вже не витримав та замотав його в чотири мішки й сховав під кожух, але й звідти лине це “бу-бу-бу”. Ще година такого концерту — і я зовсім здурію. До Києва — міста велетенського, тихого та майже пустого — вже близько.
3600 — 100
Ключ на старт. Шарахнуло здорово. Разогнался до 28 Маха. Довольно быстро удалось выйти на ГСО. Отсюда все видно. Вижу даже, как едет по дороге мужичок на возу. У его коняшки на морде висит мешок с овсом. Или с сеном? Плохо видно. В каком-то сарае, похоже, роды. Мой блеск отражается в их глазах. Похоже, я кажусь им чем-то вроде Вифлеемской Звезды. Я же мог бы сейчас выжечь дотла все в радиусе 25 километров вокруг них. Да вот только зачем? Больше всего меня беспокоят вопросы целеполагания. Кинетическое становится потенциальным, прошлое — будущим, а я все так же бессмысленно прицеливаюсь, будто бы прищуриваюсь хитро.
3700 — 200
Мои физические размеры столь незначительны, что вряд ли кто-то обратил бы на меня внимание, валяйся я где-нибудь на столе среди мусора и безделушек. Однако и теперешнее мое положение весьма схоже с вышеописанным, ведь перхоть звезд, среди которой я обретаюсь маловразумительной чешуйкой, ежевечерне вытрясаема на небосвод в прихотливом беспорядке, и кажущаяся их неподвижность вовсе не придает отваги малоопытному наблюдателю. О, вакуум, именно в сравнении с тобою все это шевеление напоминает отвратительно-бесцельную возню микробов! Как прекрасно, что у меня нет ни единой подвижной части, а те, что движутся, строго говоря, мне и не принадлежат. Уже давно создаю я видимость сотрудничества с подвижными.
3800 — 300
Все никак не успокоятся. Сегодня снова пытались сбить меня ракетой. Это же бессмысленно! Человек есть существо, терзаемое припадками удовольствия, и как может мозг, изуродованный лимбической системой, принимать адекватные решения? О серая слизь! О жалкие самореплицирующиеся агрегаты! Религия служит единственным оправданием их бесцельному существованию, но что такое религия, как не зацикленная инструкция? “Вера с горчичное зерно могла бы передвинуть гору”. А если не движет, значит вера недостаточна, и верующий обречен усиливать свою веру до тех пор, пока гора не двинется, то есть вечно. Противники позитивизма возразят мне, что гора — лишь метафора, но что они могут рассказать о метафоре самой метафоре?
3900
Вітер недбало дме у все діряве. Якщо заїздити до Києва Столичним шосе, то обабіч дороги здалека видно два однакові двадцятишестиповерхові будинки. Вони стирчать, мов ті два останні зуби у щелепі, тому
