Кагарлик - Олег Шинкаренко

панських маєтків. Деякі з них горіли самі, а деякі разом із господарями, але це все справи минулого. Сьогодні ж королями шляхів Київщини були не повстанці, а бійці карального загону російської визвольної армії “Богородица”. Справжні герої, вони боролися проти недобитків бандитизму, розпеченим залізом випалюючи його з кожного закута Південно-західної губернії. Але повсякчас то тут, то там знаходили російських витязів, ретельно розібраних на елементарні запчастини якимись добродіями. Ахтунг! Партизанен!

2100

Виття розкотилося небом. Чи маєш ти хоч найменшу дещицю сумнівів, що це не “Булава”? Вночі у полі темно, але траєкторія її польоту своєрідно трактує Чумацький шлях. Самотня твердопаливна ракета долає відстань 5000 кілометрів за 15 хвилин без зайвих емоцій. Втім, я останній, хто чекав би від неї хоча б на малопотужну істерику. Як хочеш дізнатися щось новеньке, читай “Вісник Кагарличчини”, а там пишуть, що учбові цілі на території південно-західної Росії — явище тимчасове і з ініціативами НАТО ніяк не пов’язане. Втім, цілі такі можуть бути хоч би й на Хрещатику, бо у Києві не нарахуєш і сотні мешканців.

2200

У цей день нема чого й думати було про прогулянку. Вчора утрамбовані купи снігу на дорогах полило дощем, і всі шляхи перетворилися на ковзанку. Може, тому генделик на в’їзді до Обухова був майже порожнім? На столику біля виходу я знайшов пачку листівок “Обуховского вестника”. “Российская освободительная армия не является армией оккупационной, так как была введена на территорию Юго-западной губернии в ответ на просьбу украинского правительства, вызванную результатами всенародного референдума. Как известно, государственный бюджет Украины не позволяет содержать собственную армию, полицию и службу безопасности, что чревато усилением бандитизма и общим обострением криминогенной ситуации”. Текст прикрашала гарна усміхнена жінка у військовій формі.

2300

Я дістав з мішка гармошку та заграв “Єлисейські поля”. Двоє чоловіків озирнулося у мій бік. “Так само й труба у Тараса на погану погоду виє, — показав один на мій інструмент. Село! Не розуміють справжньої музики. “Вчора тут одна жінка розшукувала чоловіка з гармошкою, — сказав другий. — Як побачите такого, що ходить по корчмах та грає музику, то перекажіть йому, що я його шукаю, просила”. Я завмер. — “А яка вона була? Така молода дівчина в зеленій шапці та звати Оленою?” — “От як її звати — не представилася, а виглядає як жінка підстаркувата, із довгою палицею від собак”.

2400

Я людина вже немолода. Життя пройшло на селі, батько був суворим, а маги мовчазною, тому я став відлюдькуватим. Коли всі збираються та починають розпатякувати, я не знаю, що сказати, бо про все вже давно поговорив із коровою. Але як виберешся до міста, то хоч-не-хоч — доводиться тертися межи людей. Ось, кажуть, “Богородица” забрала чоловіка, що міняв собі патрони на продукти. “Просьба сообщать о лицах, распространяющих слухи о якобы существовании карательного спецотряда “Богородица”, в командование округа”. Усе це дуже добре, але чим тепер полювати? Кажуть, десь у Василькові набоями можна розжитися. “Все устройства мобильной связи и компьютеры подлежат конфискации в установленном порядке”.

2500

Світ є все, що є подією. Значить, обухівський генделик знаходиться поза межами цього світу. Я дудлю вже цілу годину пиво “Десант” та розмірковую про те, що покійний дід Петро був людиною тупуватою та вів безглузде рослинне існування. Я ж наповню його примітивну особу вищим змістом. В нього не було Олени, він навіть ніколи не мріяв про неї, не знає, що значить раптово її втратити і вирушити на пошуки, хай і приречені на поразку. Але я вдаю, ніби вже знайшов Олену. Так легше долати зневіру. Сніг за вікном перетворився на дощ так само, як я колись — на діда Петра. Непомітно.

2600

Хлопчики грають у баскетбол навкруг телефонного стовпа, до якого пригвинчений щит. Жінка за шинквасом дивиться у бруднопис вікна. Я переглядаю “Обуховский вестник” та не можу нічого там зрозуміти — якійсь набір літер. Ось вони ніби складаються у слова, але сенс усе одно не вхопити. Саме так читав газету дід Петро. “Собственно говоря, нас не интересует ваше положение в настоящий момент, оно может заинтересовать нас, если вы собираетесь его изменить. Любая его перемена беспокоит нас больше, чем вы можете представить. Постарайтесь в любом случае поставить нас об этом в известность, иначе мы не сможем гарантировать вашу безопасность”. Ага! Це політична аналітика!

2700

“Дефіцит” — улюблене слово неврологів, означає порушення або відмову якоїсь функції нервової системи. Але я зовсім не відчуваю відсутність спогадів як дефіцит. Це навіть певна перевага: ніхто не схопить мене за якісь недоліки в минулому. Раптом я розумію, що не зможу зараз поїхати у Васильків, бо вдома лишилася негодована худоба, а отже доведеться знов повертатись у Кагарлик. Не заздрю тому, хто писатиме про мої пригоди, наприклад, роман: майже ніяких подій. Я би порадив йому просто додати елементи гострого сюжету, а я вже якось потім наздожену. Кажуть, на кожній кулі православного воїнства “Богородица” є напис “За Веру, Царя и Отечество!” Отакі дива.

2800

Я частенько запитував у самого себе, чому, де б я не бував, люди завжди зі мною заходять у розмову. От і тепер довелося потеревеніти з панотцем у камуфляжній рясі та клобуці кольору хакі. Я підібрав його, пораненого, прямо на шляху й одразу зрозумів, що він був із тих православних фундаменталістів, що силою Михайла Калашникова навертають до Слова Божого невірних. “Во имя Императора Руси Великой, Малой и Советской Социалистической Республики Беларусь... — шепотів він мені на вухо одними губами. — передай моим братьям по вере, что ухожу аксиосно алин воинства христианскаго не пострамив. Аз супостатов побиваши огнем и свинцем!”

2900

Той рік почався з грізного знамення: квантово-свідома “Булава” пронеслася над монументом Богдана Хмельницького, що призвело до відпадіння її вікодавньої попередниці. “Истые украинцы — єсть люди русские, а вся прочая — суть козные поляки, — шепотів мені на вухо поранений. — Сказывают, в древности упал в земле русской польский самолет, и были в самолете том царь всея Польши со боярами и дружиною. И все как єсть живота лихованы были. С той поры, вем, великая брань учинилась, вот и выдумали вражии дети злокозненный извет, дабы колготу меж нами учинить”. — “А звати тебе як?” — “Богородичное-то имя моє — Михайло Калашников сын”.

3000

Є таке прислів’я: за двома